Той, хто хоче відпочити за книжкою, нехай не бере в руки твори Василя Стефаника. Там не буде казок, не буде великої історії, там не співають пісень гарні селянські дівчата у вінках та стрічках. Біда й недоля, злидні і смерть постають на сторінках його новел.
Уже пішло у глибоку давнину те українське село, де громада правила всі справи. Де людяність і повага шанувалися, де не багатство, а чесний рід важили найбільше. Газди та наймити – отак тепер розподіляються чесноти.
Якщо ти газда, хазяїн, у тебе повна хата, ти маєш повагу. Ти наймит –
А далі – темрява, каторжна праця на газду і зневага до виробленої, негожої людини.
Але й газдам немає користі з їх багатства. Кусень горло дере, радощі усі гаснуть, бо як там без нагляду наймити? Чи роблять добре діти? А що далі буде з господою, чи не пустять її по вітру нащадки?
Ніяких зв”язків між людьми, лайка
Герої Стефаника схожі на примар, вони мов живі мерці. У новелі “Новина” це слово робить серце нещасного батька кригою, він дивиться на виснажених дітей, як на мерців, і врешті вирішує вбити їх – бо “там” їм буде краще. Велика любов і безнадійність перекручені тут, життя стає злом, а смерть – добром. У новелі “Кленові листки” “страшна любов до дітей” наймита Івана теж не має вибору. Аби діти лишилися жити, він згоден залишитися без дітей.
Розвіє їх по далекій Канаді, бо інакше чекає на них смерть… Все своє життя Василь Стефаник посвятив тому, щоб виплакати, виразити те, про що вже й говорити не могла сільська біднота. Біль за свій народ, любов до нього надихала Стефаника на громадянський і літературний подвиг.
Тому лишається він і в історії літератури, і в пам’яті народній.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)