Вона вимагає думок і думок – без них блискучі вислови нічому не служать” – писав О. С. Пушкін. Відзначимо, що світовий авторитет заперечує не будь-які блискучі вислови, а бездумні, самодостатні або неточні, хоч і гучні. Точність і стислість вимагає місткості слова, збільшення його значеннєвої об’ємності, чому справно служить засіб перенесення, коли поряд з основним значенням слова зводиться й виступає на перший план другорядне, коли із зіставлення двох понять викрешується третє.
Тропи виконують і оцінно-емоційну, і зображальну
Почнемо наш мовнообразний огляд спадщини класика з порівняння – найпростішого, первісного виду тропу, де сам акт перенесення значень з одного на інше виступає чітко, двочленно, здебільшого із збереженням смислових зв’язок між ними – компарати-вів (“порівняльників”) мов, неначе, як, здається, сказати б та ін.
Простота, загальнозрозумілість, поширеність цього тропу в побутовому мовленні та фольклорі зумовили надзвичайно широке використання його Панасом Мирним, як і літературою того
Наприклад: “зашуміло село, як на пригру бджоли” (II, 239); котів “роздавали піща-нам, мов гостинці од нового пана” (II, 126); “свінувши, мов гострими ножами, очима” (III, 19); “мов трава суха прошелестіла, спитала” (III, 21); гомін, “наче вода клекоче в лотоках” (III, 102); зареготала, “як сова у глупу ніч” (III, 287) тощо.
У поетично-філософському заспіві про волю, таки поезії в прозі, гімні волі, предикативне порівняння (“мед – п’яне чоло”) становить центрову, конструктивно організуючу частину, до якої тяжіють і на яку працюють всі інші тропи й лексичне нейтральне поле.
Різні вони й за своєю загальнокомпозиційною роллю в творах. Якщо в романі “Хіба ревуть воли…” розгорнуті порівняння виконують роль заспіву, прелюдії – ними відкриваються розділи, то в “Повії” розсипані по тексту, серединні вставки.
До простих і дуже давніх тропів належить і епітет, хоч він і позбавлений двочленності, порівняльне здвоєння і оцінний момент сховані в багатозначності одного слова. Скажімо, в золотих руках акумульована цінність умілих рук, прирівнювана до золота. В ряді епітетів, насамперед постійних, якісно-прикметникового походження, порівняльний момент, а відтак зображувальна функція ослаблена, іноді до нуля; вони виконують лише оціпну роль.
Часте використання Мирним постійних епітетів проілюстровано згаданими іменними фраземами. До них можна додати ті, що сполучаються не з одним, а з рядом слів: лиха доля (II, 132); гірко промовила (II, 196), сига земля (II, 200), яснее сонечко, сизий туман (III, 143), земля-жага (III, 320); хатина “тепла та ясна, тиха та щасна” (II, 205).
Анатоль Франс звернув увагу на те, що слово поетичної мови осяяно “ореолом спогадів”, переливається “нескінченними відтінками, придбаними протягом віків”. Так і є, що особливо вияскравлюється на фольклорних скарбах. Алюзійно пов’язуючи той чи той образ з надбанням народної словесності, вони, влиті в авторський контекст, ніби камертон, тонують його в народність, справно виконуючи і оцінно-емоційну, і зображально-конкретизуючу роль.
Та водночас контекст твору накладає на них і свій, літературний, індивідуально авторський “ореол” при певних зрушеннях у використанні.
“- Ох… як ти мене злякав, хай йому цур! – переводячи дух, усміхаючись, веселенько обізвалася вона [Христя] до Грицька, щоб покрити усміхом свій недавній смуток” (II, 211). Весело завжди означально пов’язане з людським характером, настроєм, їх виявом через вигляд, мовлення. Весело чи веселенько (неповний вияв) обізватися живе в мові на правах постійного епітета.
Мирнівський текст уводить в значеннєвий вміст удаваність, прибраність веселості, чим і оновлює. “Веселенько заблищали огоньки у розчинених вікнах…” (III, 184). Тут маємо подвійну тропі-зацію, переносне вживання постійного епітета, що теж працює на оновлення із збереженням народно-мовного “ореолу”. Зауважмо, що розмовно-фольклорний суфікс – еньк – працює не лише в значеннєвому плані, а й у родовідному.
Ясно, що й тут письменник не міг обмежитися фольклорними та загальномовними надбаннями (зрідка зустрічаються літературні: “думки крилаті” – III, 277; “квітчаста мова” – III, 362) без власне авторських художніх означень, де знову спостерігаємо генну спорідненість з народними: село “обшарпане, обтіпане” (II, 128), “мишачий погляд” (II, 184); “повітря аж жовте” (III, 196); “ще рясніше заридала” (III, 203); “чарівниче заграла очима”, “палючий погляд” (III, 241), “розжарене личко” (III, 440).
З усіх тропів найбільше епітет дозволяє поєднати точність і достовірність зображення з оцінним авторським поглядом. Найчастіше саме епітет стає засобом внутрішньої організації тексту, взаємодіючи з іншими словесними засобами. Наприклад: “Грицько глянув – Федір блідий, як крейда, держався за лаву руками і огненними очима дивився на батька, важко дишучи” (III, 82), Епітет, посилений усталеним порівнянням, і є основною, найважливішою детальністю у цьому зображенні, решта засобів уточнюють, доповнюють, підпирають.
Згадаймо ще тихо і німо у творенні провідної настроєвої деталі у вступному пейзажі повісті “Лихі люди”. Можна глянути й ширше.
З усіх епітетів у творах Мирного найчастіше повторюються в різних синонімічних і структурних варіантах, панують у соціально-психологічній прозі письменника лихий, темний, кривавий. Саме ці барви найактивніше працюють на ідейний зміст творчості класика, створюють необхідну кольорову гаму для відображення темного життя простолюду в л и-х и й до – і пореформений час, його ненависті до панства і віру в близьку криваву помсту за вікові муки.
Ясна річ, що концентруються вони залежно від проблематики кожного твору. Особливо насичені ними пейзажі та інтер’єри роману “Хіба ревуть воли…”: “Мотря не переставала плакати. Гіркий її плач, стогнання матері зливалися вкупу, носилися по хаті, слались по білих стінах. І темніли вони для дочки й для матері: здавалась темною хата, і світ, що вривався в вікна, чорнів у віччю в них… І стояла в темноті тій ще темніша доля їх – чорна, темна, страшна, з худим, з’їденим нуждою лицем, з злими од голоду очима…” (II, 47).
П’ять (!) слільнокореневих слів та форм прикметника тем. ний посилені ще синонімічними чорнів, чорний у цьому психологізованому описі хати й долі двох жінок. Чоірно-темна епіт, дзація організовує і зміст, і синтаксично-ритмічний “лад, природно (барви сумного обряду) допомагає тонувати опис під народні голосіння.
Можна опертися на щойно наведений текст, послатися на ілюстрації, які наводилися раніше (хоча б “тиха та ясна, весела та щасиа”), дати багато нових, щоб показати, що епітет у Мирного рідше виступає поодинці, а частіше у поєднанні двох, а то й рядами, які діють в плані то уточнення, то розгортання, то посилення. Цьому служить і “кооперація” з іншими тропами, на чому зупинимось трохи далі.
Метафори – перенесення за подібністю – у Мирного здебільшого порівняльного типу. Так що їх можна називати й метафоричними порівняннями. Найчастіше користується він уособленнями: “влізла в землю старенька хата” (II, 41), “обмовляла… сорочка, шапка… натякала” (II, 36); “сонечко.., грало, усміхалося” (II, 64); страх “погнав його [пана] у горниці, а тепер не випускав на двір” (II, 241); “трусилась темнота” (III, 381); “стіни… зступилися” (III, 477); сонячний промінь “стрибнув на личко, цмокнув у жаркі устоньки” (III, 382) і багато подібних.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)