V. Творчість українських письменників-емігрантів
Теоретико-літературні поняття
Лірика – поряд з епосом і драмою один з основних літературних родів, у якому життя відображається через передачу почуттів, переживань, думок людини в певних обставинах; під впливом певних подій.
Умовна класифікація за мотивами та основним ідейним спрямуванням:
– громадянська лірика – лірика із соціальною та національною проблематикою, у якій представлено глибоке розуміння поетом сучасного життя і ставлення до нього: суспільно-політична,
– філософська лірика – лірика, спрямована на філософське осмислення світу (творчість Ліни Костенко, збірка Б.-І. Антонича “Зелена Євангелія”);
– пейзажна лірика – зображення природи, настрій ліричного героя, викликаний її спогляданням, філософськими та медитативними міркуваннями з приводу художнього осмислення світу; характерним є принцип паралелізму, що будується на контрастному зіставленні або гармонійній єдності внутрішнього світу людини з природою (Т. Шевченко “Зоре моя вечірняя…”);
– інтимна лірика – поетичні твори,
– релігійна лірика – поетичне звернення до Бога, вираження релігійних почуттів і переживань (В. Стус “В мені уже народжується Бог”);
– сатирична лірика – викриття, осмислення засобами сатири вад суспільства і людини (Т. Шевченко “Кавказ”),
Традиційна жанрова класифікація:
– Гімн – урочистий твір символічно-програмового змісту (І. Франко “Гімн”),
– Сонет – старовинна канонічна форма вірша, складається з чотирнадцяти рядків 5-стопного або 6-стогіного ямба, двох чотиривіршів (катренів) і двох тривіршів (терцетів) (М. Рильський “Чернігівські сонети”),
– Елегія – вірш, у якому виражені настрої смутку, журби, задуми, меланхолії (П. Тичина “Похорон друга”),
– Ода – хвалебна пісня або вірш про якусь видатну особу чи подію (І. Драч “Ода совісті”),
– Пісня – невеликий поетичний твір, призначений для співу.
– Епіталама – весільний вірш на честь молодих.
– Епітафія – надмогильний поетичний напис, що вшановував покійного.
– Епіграма – невеликий дотепний вірш з несподівано, граційно завершеною кінцівкою, у якому висміювали певні вади людей чи суспільства.
– Ідилія – невеликий віршовий твір, у якому поетизується сільське життя (Т. Шевченко “Садок вишневий коло хати”),
– Курйозні вірші – мають незвичайний зовнішній вигляд (акровірші, азбучний вірш, фігурний вірш тощо).
– Лірична поема – великий поетичний твір, у якому розгортається широка панорама почуттів, переживань і думок ліричного героя, з відсутністю епічного сюжету (М. Рильський “Слово про рідну матір”).
– Ліро-епічний твір – такий віршовий художній твір, у якому показуються вчинки персонажів (наявний сюжет) і разом з тим у прямій формі виявляється ставлення автора до цих вчинків (ліричні відступи). Таким чином, в одному творі поєднуються епічні сюжетно-розповідні елементи і властива ліриці емоційність, віршова форма і ліризм.
Основні ліро-епічні жанри:
– віршований роман (роман у віршах);
– поема;
– ода;
– байка;
– дума;
– історична пісня;
– балада тощо.
Балада – невеликий ліро-епічний твір казково-фантастичного, легендарно-історичного або героїчного змісту з драматично напруженим сюжетом.
Дума – великий ліро-епічний твір переважно героїчного змісту про важливі історичні події (найчастіше про боротьбу українського народу проти іноземних загарбників), близький до історичних пісень і билин.
Історичні пісні – це народні ліро-епічні твори про важливі історичні події та конкретних історичних осіб.
Художній образ – це узагальнена картина людського життя і навколишнього світу (людина, природа, предмет, подія, явище), утілена в індивідуальну мистецьку форму творчою уявою письменника.
Ліричний герой – особа, думки і почуття якої виражаються в ліриці.
Ліричні вірші пишуть переважно від першої особи, часто ототожнюють ліричного героя і автора, хоч їх слід відрізняти. Ліричний вірш не можна розглядати тільки як частку реальної біографії поета. Лірика – це розповідь “про свій час і про себе”, створюючи яку автор відбирає найбільш істотне і загальнозначне в житті і типізує його за допомогою художнього вимислу.
Системи віршування
Кількісні: в основу творення ритму покладена кількість часу, яка витрачається на вимову ритмічних одиниць, мелодійність.
– Античний вірш (стопа – сполучення певної кількості довгих і коротких складів, яке повторюється у віршовому рядку і надає йому ритмічного звучання; антична стопа мала від 2 до 4 складів; налічувалося більше 27 видів стоп).
– Фольклорний вірш:
– пісенний – тісний зв’язок тексту і мелодики, усі куплети подібні за будовою, крім граматичних наголосів, мають місце ритмічні;
– речитативний не має поділу на куплети, рядки різні за кількістю складів, виконуються речитативом (співом-проказуванням).
Якісні (ритм досягається рівномірним повторенням складів і (або) наголосів):
– силабічна (рівна кількість складів у віршованих рядках (13 чи 11) з вільним розташуванням наголосів усередині рядка, парним римуванням, наявністю цезури);
– тонічна (однакова кількість наголосів у віршованих рядках за відсутності поділу їх на стопи);
– силабо-тонічна (рівна кількість складів у відповідних рядках, рівномірне чергування наголошених і ненаголошених складів у рядках; одиниця виміру ритму – стопа).
В усіх системах віршування основною ритмічною одиницею є віршований рядок.
Ритмомелодика вірша
Елементи ритмотворення силабо-тонічного вірша:
– наголос;
– стопа;
– розмір;
– пауза;
– рима;
– способи римування;
– строфа.
Наголос (в поезії визначається не фонетичний, а ритмічний).
Стопа – поєднання наголошених і ненаголошених складів, які повторюються в рядку.
Двоскладова:
– хорей (трохей) – з наголосом на першому складі:
Вічний революцьйонер.
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю…
(І. Франка)
– ямб – з наголосом на другому складі:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива…
(Т. Шевченко)
– пірихій – службова двоскладова стопа з обома ненаголошеними складами;
– спондей – службова двоскладова стопа з обома наголошеними складами;
Трискладова:
– дактиль – з наголосом на першому складі:
3 раннього ранку до пізньої ніченьки
Голкою денно верти…
(П. Грабовський)
– амфібрахій – з наголосом на другому складі:
Любіть Україну, як сонце, любіть, .
Як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
Любіть у годину негоди!
(В. Сосюра ).
– анапест – з наголосом на третьому складі:
Наша ціль – людське щастя і воля.
Розум владний без віри основ…
(І. Франко).
– бакхій – службова трискладова стопа з трьома ненаголошеними складами.
Розмір (ураховується кількість стоп у рядку):
Наприклад, двостопний хорей
– тристопний ямб
– чотиристопний дактиль
– п’ятистопний амфібрахій
– шестистопний… анапест
Страшні слова, коли вони мовчать,
Коли вони зненацька причаїлись,
Коли не знаєш, з чого їх почать,
Бо всі слова були уже чиїмись.
(Л. Костенко)
Вид стопи – ямб з пірихієм; віршовий розмір – п’ятистопний ямб.
Пауза – зупинка голосу, коротка перерва під час читання, яка є словорозділом у тексті.
У сполученні з відповідною інтонацією:
– розповідна;
– оклична;
– питальна;
– змістова;
– логічно-інтонаційна;
– ритмічна (цезура – особлива ритмічна пауза всередині віршового рядка, яка ділить його на два піврядки).
Рима – співзвучність закінчень у суміжних та близько розташованих словах у рядках (явище звукове, а не графічне: у римі збігаються звуки, а не букви). Розглядається з останнього наголошеного звука:
1) проста (твориться двома словами)
Складна (твориться трьома (чотирма) словами)
2) точна (усі звуки точно збігаються: мила – крила) приблизна (співзвучність неповна: блискавиці – криця)
3) за місцем наголосів у словах, що римуються:
– чоловіча (наголос на останньому складі: невже – береже)
– жіноча (наголос на передостанньому складі: долина – калина)
– дактилічна (наголос на третьому від кінця складі: яснесенький – тихесенький)
4) внутрішнє римування (усередині рядка) – надає поезії більшої мелодійності: “Там тополі у полі на волі…” (П. Тичина)
Римування – це особливість розташування рим у віршованому творі, інтервал між ними.
Способи римування:
– суміжне (парне) – римування у строфі першого рядка з другим, третього з четвертим (аабб),
В Путивлі-граді вранці-рано
Співає, плаче Ярославна,
Як та зозуленька кує,
Словами жалю додає.
(Т. Шевченко)
– перехресне (парні рядки римуються з парними, непарні – з непарними (абаб);
Ще молитесь, далекий брате,
Серед Звенигородських піль.
Ще не стомились карбувати
В коштовних ямбах вічний біль…
(Є. Маланюк)
– кільцеве (охопне): перший рядок римується з четвертим, а другий – з третім (абба);
Мов скарб старий – цей місяць-білозір,
Мов сни старі – ці хмари білопінні.
І бачу я: в тривожному тремтінні
Поганська ніч лягла на чорний бір.
(М. Бажан )
Білий вірш – вірш, у якому відсутнє римування, але зберігається чіткий ритм.
Мені зоря сіяла нині вранці,
Устромлена в вікно. І благодать –
Така ясна лягла мені на душу
Сумиренну, що я збагнув нарешті:
Ота зоря – то тільки скалок болю,
Що вічністю протятий, мов огнем…
(В. Стус)
Строфа – найбільша ритмічна одиниця віршованого твору, група віршованих рядків, об’єднаних однією думкою, інтонацією та порядком римування.
Поетичні твори:
– строфічні (поділені на строфи);
– астрофічні (не поділені на строфи).
Строфи:
І. Звичайні строфи:
– 1 моностих (однорядкова строфа):
Тиша – це мова, якою говорить до людини Бог (Б.-І. Антонич).
– 2 дистих (двовірш) – дворядкова строфа із суміжним римуванням
Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину.
(С. Руданський)
– 3 терцет (тривірш) – трирядкова строфа, об’єднана однією римою
Сам лицемірствує з собою,
Хто людським серцем і журбою
Турбується з сам о хвальбо ю.
(І. Франко)
– 4 катрен (чотиривірш) – чотирирядкова строфа з різними способами римування
О, принесіть як не надію,
То крихту рідної землі:
Я притулю до уст її
І так застигну, так замлію.
(О. Олесь)
– 5 пентина – п’ятирядкова
– 6 секстета – шестирядкова
– 7 септима – семирядкова
– 8 октаверс – восьмирядкова
– 9 нонаверс – дев’ятирядкові
– 10 дециверса – десятирядкова
II. Романські
– Терцина – трирядкова строфа п’ятистопного ямба з римуванням аба, у наступній строфі – бвб і т. д.
Народе мій, замучений, розбитий, (а)
Мов паралітик той на роздорожжу, (б)
Людським презирством, ніби струпом, вкритий! (а)
Твоїм будущим душу я тривожу, (б)
Від сорому яких нащадків пізних (в)
Палитиме, заснути я не можу, (б)
(І. Франко)
– Секстина – шестирядкова строфа п’яти – або шестистопного ямба з римуванням абаавв.
– Октава – восьмирядкова строфа з п’яти – або шестистопного ямба з перехресним у шести рядках і суміжним у двох останніх римуванням: абабабвв.
– Тріолет – восьмирядкова строфа, у якій повторюються рядки – перший у четвертому та восьмому, другий – у сьомому або перший у четвертому і сьомому, а другий – у восьмому.
– Рондель – тринадцятирядкова строфа на дві рими, у якій тричі повторюється перший рядок і двічі – другий.
– Сонет – чотирнадцятирядкова строфа п’яти – або шестистопного ямба, що складається з двох чотиривіршів і двох тривіршів з римуванням: абабаб абввдеед (хоч можливі й інші способи римування).
III. Східні.
1) Японські
– танка – п’ятирядкова неримована строфа, що складається з п’яти – та семискла – дових рядків (5-7-5-7-7);
– гайку (хокку) – трирядкова неримована строфа, що постала на основі першої півстрофи танка.
Синя волошка,
Суперниця пірамід,
У вічнім смутку.
(І. Качуровський )
Стильові прикмети японських строф:
– естетизм
– суб’єктивний ліризм
– філософське споглядання картин природи
2) Персько-арабські
– рубаї – чотиривірш, що має закінчену, переважно філософську думку, підкреслену в останньому рядку, і римування ааба. (У світовій літературі – Омар Хайям, в українській літературі – збірка “Рубаї” Д. Павличка (1987), твори М. Ореста).
Верлібр (вільний вірш) – не має строфічної будови, рими, поетичного розміру, а ритм у ньому досягається лише наспівною інтонацією (в українській літературі – І. Драч, М. Вінграновський, Б. Бойчук, Е. Андієвська та ін.)
Довільний вірш (іноді називають байковим) – вірш, написаний силабо-тонічним розміром (переважно ямбом чи хореєм), що складається з різностопних рядків, розміщених довільно.
Вітер.
Не вітер – буря!
Трощить, ламає, з землі вириває…
За чорними хмарами
(з блиском, ударами!),
За чорними хмарами мільйон мільйонів мускулястих рук…
(П. Тичина)
Синтаксичні фігури
Синтаксичні фігури – своєрідна синтаксична побудова фраз для посилення виразності й емоційності мови та уникнення одноманітності.
– Інверсія (від лат. “перевертання, переставлення”) – незвичайна розстановка слів у реченні для того, щоб найбільш значуще слово особливо підкреслити, звернути на нього увагу або увиразнити ритмізованість фрази.
Полюбила чорнобрива
Козака дівчина.
(Т. Шевченко)
– Еліпса (від грец. “пропуск, нестача”) – пропуск у реченні слова чи словосполучення, яке легко поновлюється з контексту в уяві через зв’язані з ним сусідні слова:
“Аж небо блакитне широкими б’є” (Т. Шевченко) (пропущено слово “крилами”)
Риторичні (патетичні) фігури:
– Патетичне запитання – виражає якісь емоції, відповідь випливає уже з нього самого, не потребує окремого вираження.
Хто вам сказав, що я слабка,
Що я корюся долі?
(Леся Українка)
– Патетичне звертання – звертання до неживих предметів, як до живих, або до відсутніх осіб, як до присутніх.
О рідне слово, хто без тебе я? (Д. Павличко)
– Патетичний оклик (вигук) – вислів почуття у коротких, емоційно-перенасичених словах.
Докучило! Нема мені Вітчизни! (В. Стус)
– Патетичне ствердження – особливе підкреслення незаперечності сказаного мовцем.
Так! Я буду крізь сльози сміятись… (Леся Українка)
– Патетичне заперечення – зосередження уваги читача на певній думці через пояснення її у формі заперечення або застереження можливого іншого погляду.
Ні, я хочу крізь сльози сміятись… (Леся Українка)
Анафора (єдинопочаток) – повторення на початку віршованих рядків, строф або речень чи розділів (у прозі) однакових слів чи синтаксичних конструкцій.
Ні попівськії тортури,
Ні тюремні царські мури…
(І. Франко)
Епіфора (єдинозакінчення) – повторення однакових слів чи синтаксичних конструкцій у кінці віршованих рядків, строф чи речень, розділів (у прозі).
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.
(В. Симоненко)
Симплока – поєднання анафори з епіфорою.
Чи я в лузі не калина була?
Чи я в лузі не червона була?
(Народна пісня)
Кільце – повторення однакових слів чи синтаксичних конструкцій на початку і в кінці твору або його частини.
Нічка тиха і темна була.
Я стояла, мій друже, з тобою;
Я дивилась на тебе з журбою,
Нічка тиха і темна була…
(Леся Українка)
Антитеза – особливо підкреслене протиставлення протилежних життєвих явищ, понять, думок:
“Усі ми в золоті і голі” (Т. Шевченко)
Асиндетон (безсполучниковість) – навмисне пропускання сполучників між однорідними членами з метою відтворення швидкого руху, раптової зміни в явищах.
Зійшлись, побрались, поєднались,
Помолоділи, підросли.
(T. Шевченко)
Полісендитон (багатосполучниковість) – нагромадження у фразі чи строфі великої кількості сполучників з метою уповільнення розповіді, посилення наспівності, підкреслення роздумів мовця.
Рідна мати моя, ти ночей недоспала
І водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.
(А. Малишко)
Паралелізм – паралельне зображення двох і більше явищ із різних сфер життя (порівняння у формі зіставлення); на відміну від порівняння у паралелізмі змальовувані картини пов’язуються між собою не тільки синтаксично, а й логічно.
При потоці явір,
Явір зелененький,
А у вдови хлопець,
Хлопець молоденький.
(С. Воробкевич)
Повтор (рефрен) – повторення однакових слів чи виразів, віршованих рядків чи строф у творі з метою звернення на них особливої уваги читачів, підкреслення мелодійності, ритмічності.
Роде наш красний,
Роде наш прекрасний…
(Народна пісня)
Фонічні засоби
– Евфонія – сукупність звукових явищ, що роблять мову милозвучною, мелодійною.
– Асонанс – зумисно надмірне повторення голосних звуків з метою посилення милозвучності мови.
Ти вчиш любити все, що перемінне
І що незмінне, як незмінний світ…
(М. Рильський)
(Асонанс звуків и та і)
– Алітерація – зумисне надмірне повторення однакових приголосних звуків з метою створення звукового образу зображуваного або посилення інтонаційної виразності мови. ‘
Сипле, стеле сад самотній
Сірий смуток – срібний сніг…
(В. Кобилянський)
– Какофонія – немилозвучне (хаотичне) поєднання звуків мови; навмисне використовується письменниками з метою посилення гумористичного забарвлення творів.
Карл у Клари вкрав корали…
– Звуконаслідування (ономатопея) – імітація засобами мови різних позамовних звукових явищ з метою створити звуковий образ зображуваного.
Пряме звуконаслідування:
“І все отак зозуля: ку-ку!”;
Непряме (імітація звукових явищ добором слів з однорідними звуками):
“дзвін гуде іздалеку” (дз-гу-з-у)
– Паронімія – гра близьких за звучанням слів, коли випадкова схожість звуку використовується для створення нового смислового зв’язку.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)