Англія середини XІX століття… Про неї так багато розповів нам Діккенс, давши змогу зазирнути за фасади архітектурних шедеврів, за лаштунки суто англійського побуту бідних і багатих, помандрувати графствами і старовинними містами, побачити, зрештою, очима письменника весь блиск і убогість тогочасного життя, трепетно і ніжно доторкнутися гіодумки до вимріяного письменником ідеалу людського щастя. Він так любив життя!
Він так любив своїх героїв, наділяючи їх яскравою образністю! Хоча і ставився до кожного по-своєму, іноді іронізуючи
Чарльз Діккенс створив свій світ, у якому йому було гармонійно і затишно. Чи не тому такими трагічними були останні хвилини життя письменника, коли знесилений від тяжкої недуги, вже напівпритомний, промовив останні слова: “Хочу залишитися на землі!..”
Простими і земними завжди залишаються його герої навіть у хвилини високого злету до вершин омріяного шастя. Олівер Твіст – один із улюблених героїв Чарльза Діккенса. Він цього і не приховував, написавши у романі, що є біографом
“Але не тільки це моторошне оточення гнітило Олівера. Він був сам-один, у чужому місці, а всі ми знаємо, як самотньо і тяжко буває за таких обставин на серці у кожного з нас – навіть найсильнішого духом”.
Поневіряння обділеної людським теплом дитини у будь-кого можуть викликати шквал емоцій. З перших сторінок книги читач, як і сам автор, – на боці знедоленого хлопчика: жаліє і співчуває, тішиться і радіє з того, що малому вдається дати відсіч своїм кривдникам. Коли старший і сильніший хлопчик з притулку образив лихим словом матір Олівера, серце малого сповнилося гніву й рішучості: “Ще хвилину тому Олівер був тихою, боязкою, затурканою дитиною, якою ного зробило жорстоке поводження. Але тепер дух його збунтувався, і від смертельної образи, завданої матері, його кров скипіла.
Груди його здіймались, очі палали, він випростався на весь зріст. Він був сам на себе не схожий; грізно див – іячись на свого боягузливого мучителя, кидаючи йому, поваленому, скорцюбле – пому від страху, виклик з не відомою досі для себе відвагою”.
Яскраво, правдиво описав Діккенс і портрети негідників, починаючи з жадібних і брутальних чиновників робітного будинку і закінчуючи дрібними злодіями, волоцюгами, жорстокими вбивцями. Скажімо, мерзенна фізіономія сажотруса Гемфілда відмічена клеймом, що засвідчує його жорстокість, а у вічно похмурого трунаря присутнє те, що письменник називає професійною веселістю. Зовсім інші слова знаходить Діккенс для опису симпатичної йому Ненсі – простолюдинки в бавовняній сукні.
Протилежна їй – постать старого зморшкуватого рудого Фе – джіна, розпусника молодих душ, з налитими кров’ю очима. А перших вихователів
Малого Олівера Діккенс іронічно називає філософами. Саме іронія у Діккенса надійний і перевірений інструмент. Ним він володіє досконало.
“Але я ставив у цій книжці за мету показати правдиво геть усе, що стосується цих прославлених (у романах) людей, навіть їхню зовнішність, тому й не прихо вав од своїх читачів жодної дірки в сюртуці Пройди, жодної папільйотки в розку йовдженому волоссі Ненсі. Я не вірив у щирість тих, хто запевняв, що споглядати цих людей їм не дозволяє їхня витончена натура. Я не прагнув привернути їх па свій бік.
Я не зважав на їхню думку, схвальну чи несхвальну, не домагався їхньої прихильності і не мав наміру їх розважити”.
Допитливому читачеві неважко помітити, як поступово з розвитком сюжету Діккенс “зживається” зі своїми героями, живе з ними одним життям, а іноді складається враження, що автор підпадає під їхній вплив і вони, а не він, ведуть його крізь ті чи інші ситуації. Оманливе відчуття! Насправді герої Діккенса цілком ке – ровані.
Ніщо не може змінити послідовність розповіді автора і його принципи теплота людських почуттів неодмінно має розтопити крижаний панцер, що ним скуті серця гнобителів “людської дрібноти”, а негативні постаті, якщо і досягають частково своїх цілей, то все одно на них чекає поразка, втрата статків, родинного тепла, зникають любов до життя, віра в моральні цінності.
Кожна книга для письменника – це наче окреме прожите життя зі своїми героями. Тому Діккенсові так важко розлучатися з ними на останніх сторінках чергового роману. Завершивши розповідь про Олівера Твіста, автор щиро зізнався: “Мені б хотілося ще трохи побути з деякими своїми героями, бо я з ними зжився і з радістю поділив би їхнє щастя, намагаючись його змалювати”.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)