Дія роману починається 1 травня 1843 року. Обломову 32-33 року. У Петербурзі, у квартирі великого будинку на Гороховій вулиці, лежить на дивані Ілля Ілліч Обломів. “На дивані він відчув мирної радості, що від з дев’яти до трьох, з восьми до дев’яти може пробути в себе на дивані, і пишався, що не треба йти з доповіддю, писати паперів, що є простір його почуттям, уяві”. Про працю Обломів не хотів мати й не мав поняття.
На його думку, працею повинні займатися інші, а він – пан. Лежачи на дивані й обмірковуючи плани перебудови своєї садиби, він
У його великих планах перебудови немає місця мужикам: для них Обломів нічого не збирається робити. Хоча, мабуть, єдине, що він би хотів для них зробити, – це застосувати самі строгі міри проти їхньої ліні й бродяжництва. Що ж стосується грамоти, то вона мужикам не потрібна. Від її тільки шкода. “Вивчи їх, так вони орати перестануть!”
“Хто ж я? Що я таке? Підіть запитаєте в Захара, і він скаже вам: “Пан!” Так, я пан і робити нічого не вмію!” – говорить Обломів.
Обломів нехтує людей, що займаються працею, і пишається тим, що жодного разу, як живе, не натягнув саму панчоху на ноги
Гончарів кілька разів звертається у романі до цієї деталі в характеристиці Обломова: “Почалося з неуменья надягати панчохи й скінчилося невмінням жити”, – говорить у четвертій частині роману Штольц.
Обломова супроводжують все життя як символи бездіяльності й нерухомості диван, халат і туфлі. І немає в нього бажання служити, не хоче він нікуди їхати, не хоче зійти з дивана. Суєта великого міста не для нього. Тихе, спокійне життя в садибі, “повнота вдоволених бажань, розумних насолод” – от обломовский ідеал.
Шлях до цьому “ідеалу” почався в Обломовке. Повний здоров’я, обдарований допитливим розумом, живий, спостережливий і вразливий хлопчик Илюша був втіленням дитячої рухливості й живого темпераменту
Із самого ранку його живаючи натура вимагає рухи, а енергія, що нагромадилася, – виходу. Розсіяно повторює він за матір’ю слова молитви й увесь час дивиться у вікно. Але от молитва кінчена, і хлопчик біжить на двір.
Обежав весь будинок, він намагається влізти на висячу галерею, але нянька зупиняє його. Тоді Илюша підбігає до крутих сходів, що веде на сінник, і хоче забратися на голубник, але отут його зупиняє мати
Илюша не тільки жвавий, але й допитливий хлопчик. “Він іноді раптом присмирніє, сидячи поруч няньки, і дивиться на всі так пильно”. А коли всі мешканці Обломовки, у тому числі й нянька, засипали пообіднім сном, Илюша “забирався в глухомань саду, слухав, як дзижчить жук, і далеко стежив очами його поле в повітрі; прислухався, як хтось все скрекоче в траві, шукав і ловив порушників цієї тиші; піймає бабку, відірве їй крила й дивиться, що з її буде… з насолодою, боячись дохнути, спостерігає за павуком, як він ссе кров пійманої мухи, як бідна жертва б’ється й дзижчить у нього в лапках”. Дуже може бути, що в сприятливих умовах Илюша досяг би більших результатів у житті.
З нього міг би, наприклад, вийти талановитий натураліст – якби його гарні задатки розвивалися, удосконалювалися, якби головним для Іллі Обломова була праця. Але виховання в умовах кріпака ладу придушувало в хлопчику все гарне й, навпаки, розвивало все дурне. Йому постійно вселяли, що він пан, що в нього є “Захар і ще 300 Захаров”, що спеціально існують для задоволення всіх його потреб і примх. Коли Захар натягає на нього панчохи, Илюша “тільки й знає, що підставляє йому лежачи те ту, те іншу ногу; а ледве що здасться йому не так, то він піддасть Захарке ногою в ніс”.
Таке виховання вбивало в Илюше ініціативу, знищувало вроджену енергію, спрагу руху, які живим били джерелом у ньому. Будь-яка спроба Илюши самому зробити що-небудь припинялася негайно. Для цього в Обломовке були Захари. “Батько й мати, так три тітки в п’ять голосів і закричать: – Навіщо? Куди?
А Васько, а Ванька, а Захарка на що? Агов! Васько! Вапька! Захарка!
Чого ви дивитеся, роззяви? От я вас!”
Батьки не піклувалися про те, щоб хлопчик одержав правильне подання про навколишній світ.: Запитав він раз няньку: чому в одному місці світло, а в іншому темно? “Тому, панотець, – відповідала вона, – що сонце йде назустріч місяцю й не бачить його, так і супиться; а ужо як углядить видали, так просвітліє”. Нянька розповідала йому про мерців, що встають опівночі з могил, або про жертв, що нудяться в полоні в чудовиськ. Такі оповідання приводили Илюшу в жах, розвивали в ньому страх перед життям. Вони так вплинули на вразливого хлопчика, що “уява й розум, перейнявшись вимислом, залишалися вже в нього в рабстві до старості”. Уже доросла людина, Ілля Ілліч розуміла, що в житті немає тих чудес, про які йому говорили в дитинстві, але все-таки “у нього назавжди залишається розташування полежати на печі, походити в готовому незаробленому платті, поїсти на рахунок доброї чарівниці” і він “несвідомо сумує часом, навіщо казка не життя, а життя не казка”.
Малюючи дитинство Обломова, Гончарів не раз повторює думка: усе, що бачить Илюша, і робить його таким, яким ми зустрічаємо його у квартирі на Горохової.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)