Під структурою художнього твору будемо розуміти його загальну смислову побудову, тобто умовну Розчленованість його органічно-цілісної образної організації на окремі смислозначущі елементи та їх внутрішній Взаємозв ‘язок, що посилює та підкреслює смислову суть і естетичну виразність художнього твору. Окремі елементи, на які розпадається твір, при найбільш загальному його смисловому поділі співвідносять з двома тісно взаємозумовленими сторонами, що визначають структуру будь-якого явища, а саме категоріями змісту та форми. Зміст звичайно
Вживаність і специфічність їх використання стосовно мистецьких явищ докладно були обгрунтовані Г. Гегелем, який, зокрема, зазначав, що “змістом мистецтва є ідеал, а його формою – чуттєве образне втілення”. У спрощеному вигляді протиставленість змісту і форми літературно-художнього твору уявляють через віднесення до змісту твору того, про Що в ньому говориться, а до форми – того, Як говориться. При цьому слід
Вони завжди разом, у нероздільній єдності, як дві взаємопроникнуті сторони єдності, два аспекти єдиного цілого. Межа між ними – поняття не просторове, а логічне. Відношення змісту та форми – це не відношення цілого і частин… зовнішнього і внутрішнього, кількості та якості; це відношення протилежностей, які переходять одна в іншу” . В. Бєлінський єдність форми та змісту ілюстрував образною аналогією єдності душі й тіла: “В художньому творі ідея (тобто зміст) з формою повинна бути органічно злита, як душа з тілом, так, що знищити форму означає знищити і ідею, і навпаки… Єдиносутність ідеї з формою настільки значна в мистецтві, що ані надумана ідея не може здійснюватися в прекрасній формі, ані прекрасна форма не може бути вираженням надуманої ідеї” . Як підкреслює В. Кожинов, “говорячи про форму та зміст літературного твору, необхідно завжди враховувати, що ці сторони можна виділити лише при абстрактному міркуванні, що має на меті науковий аналіз структури твору. Поділяючи твір на зміст і форму, ми тим самим руйнуємо його живу цілісність, для того, щоб докладно дослідити його складові елементи. І кінцевою метою нашого дослідження повинна стати синтетична характеристика твору як органічної єдності змісту та форми.
Форма не є якоюсь оболонкою, одягом, зовнішнім покровом, які можна зняти. Форма – це обличчя, тіло, жива плоть змісту. Звертаючись до твору, ми безпосередньо сприймаємо не що інше, як його форму… Ця форма і несе у собі весь зміст, виступає як його об’єктивне буття.
Таким чином, форма – це по суті зміст у його зовнішньому вияві, так, як він постає об’єктивно, для нашого сприйняття” . По-друге, поділ елементів твору на змістові та формальні є умовним тому, що самі ці поняття мають властивість переходити одне в інше і, отже, їх протиставленість не є сталою, фактично даною величиною. Це положення філософськи обгрунтував Г. Гегель, який писав, що “зміст є не що інше, як перехід форми у зміст і форма є не що інше, як перехід змісту у форму” . О. Потебня пояснював це положення такою схемою: “Форма і зміст – поняття відносні, – писав він. – В, яке було змістом щодо своєї форми А, може бути формою щодо нового змісту, яке ми назвемо С” .
Таким чином, виділення форми зі змісту або змісту із форми – умовна логічна операція, до якої ми вдаємося, аналізуючи твір. Протиставлення їх за принципом: “що сказано” (зміст) і “як сказано” (форма) – також великою мірою припущення, яке дозволяє наочно уявити структуру літературного твору. Найбільш поширений у літературознавчій практиці спосіб розглядання зв’язку форми та змісту – це, як вже було сказано, уявлення змісту твору як його ідейно-узагальненої духовної суті, а форми – як системи засобів її художнього вираження. Специфіку мистецтвознавського поняття форми Г. Поспелов, наприклад, пояснював так: “…для мистецтвознавства як історичної науки важливо розрізняти два значення терміна “форма”, причому в обох своїх значеннях поняття форми по-різному співвідноситься з поняттям змісту. В першому, філософському значенні форма – це сам зміст у його історичному становленні.
В другому, естетичному значенні форма – це система засобів вираження, створювана особливостями певного, історично розвинутого змісту” . Під формою літературно-художнього твору здавна розуміли його мовленнєвий склад, тобто ритміко-звукову, словесну та синтаксичну організацію. Проте, як це грунтовно доводять пізніші теоретичні дослідження, форма літературно-художнього твору має більш складну будову. Оскільки зміст, тобто ідейно-узагальнена духовна суть літературно-художнього твору, виражається у формі зображення, по-перше, Одиничних предметів (чуттєвий образ), у свою чергу і, по-друге, відтворюваних засобами Мови, мовного зображення (“словесний”, “звуковий”, “ритмічний” образи) і, по-третє, розміщених у певному Смисловому порядку стосовно одне до іншого, остільки найдоцільніше розглядати форму художнього твору як таку цілісну систему засобів змістового вираження, яка утворює єдність трьох її сторін або, за сучасною науковою термінологією, рівнів. Перший рівень становить сукупність засобів Предметної зображувальності твору, другий – прийоми Мовної зображувальності, третій – тип або принцип їх смислової упорядкованості, взаємо-узгодженості, що підкреслює та посилює їхню виразність.
Цей рівень форми називають Композицією. Інколи рівень предметної зображувальності називають внутрішньою, а рівень мовної зображувальності – зовнішньою формою твору. Така термінологія, очевидно, веде свою генеалогію зі знаменитої аналогії, яку проводив О. Потебня між структурою літературно-художнього твору та структурою слова з так званим живим уявленням, або “образного” слова (як подушка, тілогрійка, пролісок і т. д.): “Елементам слова з живим уявленням відповідають елементи поетичного твору, бо таке слово і саме по собі вже поетичний твір. Єдності членороздільних звуків (зовнішній формі слова) відповідає зовнішня форма поетичного твору, під якою слід розуміти не одну звукову, а й взагалі словесну форму, знаменну в своїх складових частинах. Уже зовнішньою формою зумовлений засіб сприйняття поетичних творів і відмінність від інших видів мистецтва. Уявленню в слові відповідає образ (або певна єдність образів) у поетичному творі… Значенню слова відповідає значення поетичних творів, яке звичайно називають ідеєю.
Поетичний образ служить зв’язком між зовнішньою формою та її значенням”. Цей серединний за місцем поетичний образ О. Потебня називав внутрішньою формою. Аналогія між тричленною будовою слова (зовнішня форма – внутрішня форма – зміст, ідея) та літературно-художнього твору, звичайно, умовна, скоріше наочна ніж фактична, оскільки будова та внутрішня структура твору набагато складніші.
Проте використана тут термінологія здається більш чіткою, так що далі мовний рівень форми літературно-художнього твору будемо називати Зовнішньою формою, рівень предметної зображувальності – Внутрішнюю формою, упорядкованість зв’язків між рівнями зовнішньої і внутрішньої форми та їх окремими елементами – Композицією, узагальнену ідейну суть твору – Змістом.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)