(1874 – 1946)
СТАЙН, Гертруда (Stein, Gertrude – 03.02.1874, Аллегені, шт. Пенсильванія – 27.07.1946, Париж) – американська письменниця.
Стайн є видатним письменником, книги якої мало хто читав. Якщо сьогодні її ще пам’ятають, то здебільшого завдяки її портрету роботи П. Пікассо, введеному нею в ужиток вислову “втрачене покоління”, рядкові “троянда є троянда є троянда”, паризькій адресі 27 rue de Fleurus і дружбі з Еліс Б. Токлас. Із-поміж її т. зв. “портретів”, оповідань, романів, віршів, опер, п’єс, есе, критичних статей, лекцій, автобіографій
Значення і вплив на модернізм Стайн, котра перебувала у центрі літературно-мистецького авангарду, визнані такими різними письменниками, як Е. М. Форстер, Дж. Джойс, Ш. Андерсон, Е. Хемінгвей і Т. Вайлдер. Вона була однією із найпомітніших постатей творчості нових французьких романістів і представників покоління “бітників”.
Стайн називала себе “творчим літературним розумом нинішнього століття”. Нападаючи буквально на все, що було притаманне літературі, і піддаючи сумніву засоби та методи її створення, Стайн заперечувала та руйнувала життєподібність, образність, сюжет, причинно-наслідковий зв’язок, характеристики персонажів, навіть співвідносні якості самої мови.
Наймолодша із семи дітей, Стайн народилася у містечку Аллегені, що у Пенсильванії. Її батько, підприємливий, але не особливо щасний бізнесмен, перевіз сім’ю у Відень, коли Гертруді заледве виповнився рік. Згодом вони переїхали у Париж, потім повернулись у Балтимор і нарешті осіли в Окленді, у Каліфорнії, де батько вдало вклав кошти у нерухомість і цінні папери, що й забезпечило сім’ї добробут. Стайн виховували гувернантки та приватні вчителі, батьки практично не приділяли їй уваги, що стало першопричиною її дружби зі старшим братом Лео, вслід за яким вона вступила у Гарвард і університет Дж.
Хопкінса. Зарахована у жіночий коледж при Гарварді, пізніше перейменований у Редкліф-коледж, Стайн не була схожою на інших студенток, вважалася обдарованою, але флегматичною. Під впливом філософа В. Джеймса Стайн захотіла стати лікарем і психологом, але кинула навчання у медичній школі після перших двох років і врешті-решт поїхала вслід за братом спочатку у Лондон, а потім у Париж.
У Парижі Лео Стайн збирався стати художником, але значно більшого домігся як колекціонер. Стайн також підтримала брата; вони захоплювалися П. Сезанном, А. Матіссом і П. Пікассо. У своїй квартирі на вулиці Флерос, в одному із найзнаменитіших салонів в історії, вона підготувала грунт для “модерністського вибуху” і стала його центром.
У своїй літературній творчості Стайн намагалася повторити те, чого домоглися видатні сучасні художники у живопису.
У своїй першій опублікованій книзі “Три життя” (1909) Стайн досліджує долі трьох американських жінок із робітничого класу, розкриті у повсякденних деталях, де відсутні лінійна послідовність і кульмінації, а інтонація та структура, що характеризуються значною кількістю повторів, передбачають однакову важливість усіх елементів, як на картинах Сезанна. Її революційний підхід не забезпечив її творам читацького загалу, проте дав чимало шанувальників.
Найбільшою з-поміж них була Еліс Б. Токлас, каліфорнійка, котра прибула у Париж і познайомилася зі Стайн у 1908 р. Еліс зоставалася її секретарем, економкою і, як припускають, коханкою впродовж наступних тридцяти дев’яти років, до смерті С У 1911 р. Стайн закінчила фундаментальну працю “Становлення американців” (“The Making of Americans”) і збірку “кубістської” поезії “Ніжні гудзики”(“Tender Buttons”), видані у 1914 р. Під час Першої світової війни Стайн і Токлас поїхали з Парижа в Іспанію, але повернулися у 1916 р., коли Стайн навчилася кермувати і почала працювати добровольцем в американському фонді допомоги французьким пораненим, підвозячи медикаменти на вантажівці.
Після війни квартира Стайн стала притулком для багатьох американців, котрі покинули батьківщину, в тому числі і для Ф. С Фіцджеральда. Стайн підштовхнула Хемінгвея залишити поезію заради прози і припинити роботу журналіста, щоби цілковито віддатися творчості. Хемінгвей зізнався, що навчився у Стайн надавати прозі особливого ритму і дізнався про велику роль повторів, а також використав її тепер знаменитий вислів “ви всі – втрачене покоління” як епіграф до “Фієсти”.
Вплив Стайн на літературу повоєнного періоду швидше пояснювався її репутацією “монпарнаської сивілли”, ніж її працями, що мали вельми скромний успіх. її найпопулярніша та найдохідливіша книга “Автобіографія Еліс Б. Токлас” (1933) стала бестселером, завдячуючи їй Стайн зажила слави мудреця і пророка модернізму. Популярність книги спричинила до укладення контракту на регулярний друк її робіт і тріумфального чаювання у Білому домі у товаристві Елеонори Рузвельт. Під час Другої світової війни Стайн і Токлас залишилися в окупованій Франції і майже не постраждали.
Стайн стала своєрідним апологетом уряду Віші, а її надзвичайні зарозумілість і самозакоханість перетворили жахи війни у роздуми про власні пережиття і зазнані незручності. Після війни пара замешкала у Парижі; з’ясувалося, що велика і цінна колекція живопису Стайн не постраждала. Стайн відвідувала американські військові бази в окупованій Німеччині, читала лекції у Брюсселі.
У 1946 р. після операції з видалення ракової пухлини вона померла.
Незважаючи на всю саморекламу Стайн і гучні проголошення власної геніальності (вона твердила, що існує всього “три справжні творці-євреї: Христос, Спіноза і Гертруда Стайн”), її значення полягає в тому, що вона довела весь сенс модернізму до його логічного завершення.
За Д. Бертом
(2 votes, average: 3.00 out of 5)