Присвячую цю повість трав’яним коникам, хрущам, тихому дощеві, замуленій річечці – найбільшим чудесам світу, які ми відкриваємо в дитинстві Автор.
– Дзинь. – Дзінь. – Буме! Я лежу, сповитий темінь-темнотою, і слухаю, як він бавиться. Він давно живе в нашій хаті, може, у запічку, а може, під лавою, де, згорнувшись клубком, дрімає Сопуха. Він зовсім не боїться Сопухи і часто спить на її м’якеньких лапах. А рано-вранці, коли дома нікого нема і вікна закриті віконницями, він приходить до мене в гості.
Сідає на бильце мого ліжка і видзвонює
Буме, Бумсик, Бумсюк. А де твоя Бумсиха, де мале Бумсеня? Де дід Бумсило і баба Ііумсючка?
Ну, скажи! Мовчить. І дух затаїв.
Мені дуже хочеться взяти Бумса в руки, роздивитися, похукати на нього, погладити крильця. А може, й сховати в коробку. Е, ні! Він умре. Він засохне.
Я думаю: що, якби ніч-сліпота забрала мене у свої печери і там привалила
У нього крильця були жовто-білі, а на лапках, на вусах – золотистий пилок. Він був такий вертун, такий насмішник, гак виводив мене по двору, поки я не спіймав його. Він упирався, не хотів лізти в коробку, шамотів, просився: пусти! Я не пустив.
Я поклав його у коробку, а коробку в запічок і. забув. Аж восени, як сушили вишні, згадав. Кинувся до метелика – що це? Сухі шкаралупки. порохня. попілець. Зотлів бідолаха взаперті, задихнувся.
Для чого вбивати живе? Чуєш, Буме? Гуляй собі в нашій хаті. Бігай, стрибай де хочеш.
Я тебе не чіпатиму. Ніколи. Ось тобі крихти на лаві, ось молочко у блюдечку – їж, поправляйся.
Чуєш, Бумсюк?
Я вже великий і знаю, що Сопухою лякають дітей. Було, крутишся в ліжку, не спиш, мати нагримає й скаже: “Ось покличу Сопуху. ” Скаже, погасить світло і піде сама на кухню. А ти лежиш, і страшно-страшно тобі; ноги, як у равлика, потиху втягуються, втягуються під груди, і шия втягується, і ніс ховається між колінцями. Ти скрутився калачиком, лежиш – нічичирк. Все в тобі заніміло, зіщулилось, тільки вуха ростуть.
Ростуть вуха, як лопухи, пнуться в темряву, ловлять найтихіше шкряботіння. О, почалось. Це вона. Там, під лавою, у найчорнішому кутку, сопе Сопуха, так сопе, аж вітер ходить по хаті.
Я накриваюсь подушкою, починаю голосно щось бурмотіти собі, щоб заглушити звірюку, але де там! Щось шкребеться, щось дмухає і під подушку. І втямить не можу, чи то Сопуха сопе, чи сам висвистую носом. Ні, то вона чалапає! Я заплющую очі, сильно-сильно заплющую, до пекоти, до червоного жару, та все одно бачу: встає – бура кудлата Сопуха. Чмихнула, обтрусилася, а тоді гоп на лаву.
Ба, то вже не лава, то лиса стара вовчиця; чап-чалап, чап-чалап, – йде, переставляє лапи, суне до мого ліжка. Верхи на вовчиці – Сопуха. Не кричіть.
Не жахайтесь. Не кличте мами. Знаєте, що треба зробити? Треба сказати: “Буме, за мною!” – і стрибнути з ліжка.
Так, це страшно, але з вами Буме, і ви командир, і за спиною у вас кіннота, шаблі наголо. Рушайте в атаку, сміливіше!
Ми з матір’ю готуємо обід. Аж на город, у зелене гарбузиння заїхала наша кабиця. За тим гарбузинням, що іусто сплелося і випинає вгору свої батоги, не видно було б і кабиці, якби не високий димар, справжня тобі корабельна труба – чорна, з жовтим ободком посередині. Мати сидить поруч на стільчику, чистить картоплю, лушпиння довгою стружкою тече їй в поділ.
Вона думає щось про своє, не бачить, як старається її син, а то б насварилась: “Пригаси вогонь, бо хату спалиш!” Тут у нас гарно: кругом буйна городина, вона обступила кабицю густим живоплотом, і мені аж на плечі звисають тугенькі гарбузики, стручки квасолі й гороху. Земля коло плитки утоптана, я її до блиску вичовгав штаньми. Чисто й затишно тут, і в душі співають півники: “Я моряк, красивнй сам собою. ” . Я стою на палубі, приклавши руку до безкозирки, і груди мої випинаються, і морський вітрюган шмагає в обличчя. Право руля!
Повний вперед – по гарбузинню! Обертаюсь і бачу: мати чистить картоплю, зігнулась над мискою, але губи у неї злегка тремтять і в очах сміхотливі блищики.
Хата наша стоїть над балкою, за хатою крутий спуск до річки, і на косогорі чорніє густий дикуватий сад, зарослий бузиною, терном, агрусом. О, та я забув про вогонь! Кочережкою притоптую попіл, щоки аж горять від жару. Я знов напихаю бадилля, і з димаря виростає голубе стовбурище диму. Товстий кручений стовбур тягнеться в небо, розправляє крилате гілля і, одірвавшись від землі, пливе над городом, над садом, кудись за річку.
З димаря виростає нове дерево, за ним ще одне, і вже низка величезних крилатих дерев мандрує над балкою. От, думаю, якби посадити там на горі. цілий ліс голубих осокорів (ніде немає таких!), а під лісом нехай було б справжнісіньке море. і мій пароплав. Море. Я зітхнув (бо добре пече від плити), зітхнув за річкою; хай вона і жаб’яча, та похлюпатись можна.
Скоса глянув на матір: пустить чи не пустить? Мати сидить у біленькій хустині, такий дашок зробила на очі, щоб не сліпило сонце; на лице їй упала тінь, і мати ще строгіша від того, замислена, заклопотана. Мабуть, не зжалиться. Скаже: “Самого не пущу”.
Аби ж Рекс був, мій собака. Ми б удвох пішли, Нема Рекса. Убив його Глипа. Якщо Глипа суне повз нашу хату, я хутенько – шасть! – присідаю за погребом або за кабицею.
Бо той Глипа, як вам сказати. дідькуватий. Йде, чоботи в нього важкі, як ступи; він шкорб-шкорб – так і гребе ногами пилюку. Голову звісить, очі в землю, наче загубив п’ятака. А за плечима у нього двостволка. Скажеш було: “Добридень, дядьку!” – не чує.
Гукнеш: “Добридень, дядьку!” – мовчить. Підбігаєш та: “Здрастуйте, щоб вам. ” Тоді, як вовк, поверне голову і сердито: “Вшша!” Це в нього “ша!” чи “пшов геть”, не знаю. Вшикне разок на тебе, більше не захочеш здоровкатись.
Живе Глипа не так, як усі, а навпаки: вдень, коли люди роблять, він спить; вночі, коли люди сплять, він товчеться. Ходить, гупає чобітьми по селу. Каже, вночі я краще бачу. І на полювання (а він мисливець) виходить тільки присмерком.
Такого завидющого мисливця, їй-бо, немає у світі. Коли полюють гуртом і хтось уб’є дичину, а він промахнеться, – Глипа свариться до ножів, божиться, готовий землю їсти, що це він пристрелив, він, ось і дріб його, з особливою міткою.
Або ще таке: торохне з ходу по зайцю, а той як припустить навтікача, Глипа за ним; женеться скільки й духу, бачить – не догнати, жбурляє рукавицею, тоді знімає чобіт – і чоботом, а тоді падає на ріллю і хрипить: “Вернись. все дно пійму. ” Ось цей Глипа і вбив мого Рекса. Мовляв, напав собака на нього вночі. Бреше. Не такий був Рекс.
Рекс був добрий собака. До нього в будку ходили курчата, жило з ним криве гусеня, забігав сюди білий кролик. Налізе в будку малечі; Рекс ляже, витягне лапи, вуха по землі розстелить, зажмурить очі – блаженствує.
Звірята обліплять його в усіх боків: кролик під пахву залізе і спить, як у гніздечку; гусеня до теплої шиї притулиться; курчата всядуться, де хто хоче: і на спині, і на лобі, а котресь – і на кінчик собачого носа. Рекс – як мертвий, вухом не здригне: хай собі гріються. Тільки розтулить око, ліве чи праве, сонно блимне: ну, як там, зручно всім?
А ще він був учений собака. І любив смішити людей. І такого собаку убив Глипа.
Подивіться: на городі хитнулось гарбузове листя, хитнулося, зашаруділо, хтось нетерпляче борсається в гущині, лізе, пробирається сюди. Рекс. Так, це він.
З-під листя вискочив захеканий пес, трошки в реп’яхах, трошки в болоті, морда хитра й весела, аж блищить. Мабуть, щось та накоїв. Або вужа загнав під греблю, або Глипин чобіт затяг під ворота (той сушить свої ступаки на сонці, запах на все село). – Рекс, пішли, – сказав я до тіні, що лежала в моїх ногах, і тінь слухняно пішла за мною.
Я не обертаюсь, але знаю: пес – той не кинеться одразу наввипередки. Стане під хатою, вуха у нього сторч, хвіст – кренделем. Він готується до стрибка, очі горять бешкетством. “Біжи, хлопче, біжи, – написано на Рексовій морді, – я тебе попускаю”. І я стараюсь, біжу щодуху, аж пече мені в п’яти.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)