Оповідання перше: Дзеркало та скалки
Отже, почнемо. Коли ми дочитаємо цю книжку до кінця, то будемо знати більше, ніж тепер. А тим часом – жив собі один лихий троль. Він був злючий-презлючий, наче сам чорт!
Але якось і він був у чудовому гуморі, бо зробив собі дзеркало, у якому все добре і прекрасне здавалося гидким, а все негідне й погане виглядало прекрасним.
Усі учні троля – а в нього була своя школа – скрізь розповідали про те дивовижне дзеркало.
Отож вони бігали з тим дзеркалом, доки не залишилося жодної країни, жодної
Слухайте, що ж було далі!
Оповідання друге: Хлопчик і дівчинка
У великому місті мешкало двоє бідних дітей. Хлопчик і дівчинка дуже любили бігати в гості одне до одного по даху й сидіти на маленьких стільчиках під трояндами.
Та взимку ці розваги припинялися.
Бабуся розповідала дітям про Снігову Королеву, яка пролітає вулицями міста й заглядає у вікна, – від того вони вкриваються крижаними візерунками, наче квітами.
– А Снігова Королева може зайти сюди? – спитала якось дівчинка.
– Нехай спробує! – відказав хлопчик. – Я посаджу її на теплу піч, і вона розтане.
За вікном літали сніжинки, і одна з них, найбільша, упала на краєчок ящика з квітами. Раптом вона почала рости, рости і на очах перетворилася на жінку, закутану в білий серпанок, зітканий із безлічі снігових зірочок. Її очі блищали, як дві ясні зірки, проте не було в них ані лагідності, ані тепла.
Одного дня Кай і Герда сиділи й роздивлялися книжку.
– Ой! – раптом зойкнув хлопчик. – Мене кольнуло в серце, і щось потрапило в око!
Дівчинка взяла його за голову; Кай почав кліпати, але в оці нічого не було.
– Мабуть, уже випало! – сказав він.
Але в тому то й річ, що нічого не випало. То були скалочки з химерного тролевого дзеркала.
Біль минув, але скалки залишились.
– Чого ти плачеш? – спитав Кай. – Яка ти тепер негарна! Мені зовсім не болить! Фе! – закричав він. – Цю троянду поточили хробаки! А ось ця й геть крива!
Які жахливі троянди, не кращі за оці ящики.
Відтоді Кая наче підмінили.
Усі Каєві розваги були тепер дивно-холодні, ба навіть злі. Якось, коли знову випав сніг, Кай прийшов до Герди з великою лупою і підставив під сніжинки рукав свого пальта.
– Подивись, як майстерно зроблено! – захоплено мовив Кай. – Це ж цікавіше, аніж справжні квіти! А яка точність! Жодної кривої лінії!
Ох, якби вони тільки не танули!
Одного дня Кай у великих рукавицях і з санчатами за спиною прийшов до Герди і гукнув їй у саме вухо:
– Мені дозволили їздити на великому майдані.
У розпалі цих веселощів на майдані з’явилися великі білі сани, і Кай швиденько встиг прив’язати до них свої санчата. Людина в білому повернулася до Кая и дружньо, як давньому знайомому, кивнула головою.
Ось вони вже виїхали за міську браму. Він силкувався скинути мотузок, яким зачепився за великі сани, але його санчата мовби приросли до них і вихором летіли далі й далі. Кай увесь тремтів і хотів був проказати молитву “Отче наш”, але в голові у нього лишилася тільки таблиця множення.
Снігові пластівці все росли й росли, аж урешті зробилися величезними білими курми. Раптом курки розлетілися навсібіч, великі сани зупинилися і людина в білому підвелася. Її шуба й шапка були зі снігу. Це була жінка – висока, струнка, сліпучо-біла.
Це була. Снігова Королева.
– Ти й досі мерзнеш? – спитала Снігова Королева й поцілувала Кая у чоло.
О, її цілунок був зимніший за лід! Він пройняв Кая наскрізь – до самого серця, яке й гак було вже наполовину крижане. На мить йому здалося, що він ось-ось помре.
Та тільки на одну мить, бо незабаром йому полегшало і він зовсім перестав мерзнути.
Тоді Снігова Королева ще раз поцілувала Кая, і з тієї миті він забув і Герду, й бабусю, і геть усіх.
Кай глянув на неї. Снігова Королева була така прекрасна. Тепер кожна її рисочка була для нього взірцем досконалості.
Раптом Снігова Королева підхопила його і злетіла на чорну хмару.
Високо вгорі блищав місяць, великий та ясний. Від того дня Кай дивився на нього усю довгу-довгу зимову ніч, а вдень спав біля ніг Снігової Королеви.
Оповідання трете: Садок бабусі, що знала чари
А що ж робила в цей час маленька Герда? Вона, звісно ж, по всіх усюдах розшукувала Кая, але його ніде не було.
Герда вирішила спитати у річки, чи не бачила вона Кая, і за відповідь готова була віддати свої нові червоні черевички.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)