1871-1936
“Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими”. Був він добрим хазяїном, міцним чоловіком. Односельці про нього говорили так: “Старий пес, все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; бригадир, іззамолоду добре годований, та втратив обох синів і відтоді все кричить і на полі, і в селі”.
Він справді кричить, сам із собою розмовляє, бо вже ні з ким більше. Була у Максима сім’я, але тепер він залишився сам. Невеселі його думи про те, що він вже старий, що втрачає сили, але гірше за все те, що самотній:
“Та на
Кожна дрібничка навкруги нагадує йому про втрату: сонце, що світило його синам, пташка, за якою ганявся маленьким син Іван. Все це мало сенс: “Так треба було робити. Твій спів і Іванова сопілка ішли низом, а поверх вас сонце, і всі ви сипали божий глас і надо мною, і над всім миром веселим.
А крізь сонце бог, як крізь золоте сито, обсипав насясностев, і вся земля, всі люди відблискували золотом. Так то сонце розчинило весну на землі, яку великім кориті”. Згадка про щасливі й безжурні роки ще більше вражає душу Максима, для якого світ спочатку був сповнений поезії, радості.
А нині він з розпачем вигукує: “Ех, сини мої, сини мої, де ваші голови покладені?!” Адже батько навіть не може на могилу до них сходити, тому й звертається до Бога: “А я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них… ” Максим ладен звертатися до цілого світу, аби хоч яку вісточку, яку згадку про синів мати. Кликав у світ, сподіваючись на диво. Може, думав, залишилась у світі бодай кохана котрогось з синів: “Ти ще є на світі, а їх нема жадного, то найдіть дорогу до мене та принесіть вість. Насипте студеної роси на мій сивий волос… ” Але мовчала земля, лише пташки, як завжди весною, усе співали.
А старий, обезсилений, приліг до землі і лежав так мовчки. Потім почав лагідно розповідати про синів:
“Послідній раз прийшов Андрій: він був у мене вчений. “Тату, – каже, – тепер ідемо воювати за Україну”. – “За яку Україну? А він підоймив шаблев груду землі та й каже: “Оце Україна, а тут, – і він справив шаблев у груди, – отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати”. Відвага й завзятість синівських слів наповнили серце Максима гордістю за сина, і блиск його шаблі засліпив очі: “Сину, – кажу, – та є ще в мене менший від тебе Іван, бери і його на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землю, аби воріг з цего коріння її не віторгав у свій бік”. дружина Максима, як це почула, то немов закам’яніла, ніби серце материнське чуло біду. Світ для неї відразу потьмянів.
Старий згадує: “А рано вони оба виходили, а стара сперлася на ворота та не говорила, але так здалека дивиласи, як з неба. А як я їх скидав на колії, то-м сказав: “Андрію, Іване, взад не йдіть, за мене пам’єтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла… “
До пізнього вечора “Максим водив коні по ниві… замазаний грязюкою, обдертий, кривавий, він неначе западався в землю”, бо не хотів повертатися до самотньої хати. Та пізно ввечері, упоравшись з коровами, кіньми та вівцями, прийшов додому. Йому було жаль навіть цю спорожнілу хату, немов живу істоту: “Ти, небого, геть затихла, замертвіла, як би в тебе хто ніж упхав, не годна слова сказати… Та я в тобі ще розгрібу трохи вогню… “
Зваривши собі кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і став до молитви: “Ати, Мати Божа, будь мойов газдинев; ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках… Ти дала сина одного, а я двох”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)