Що я знаю про професії моїх батьків Кожна людина, якщо вона не хвора, повинна працювати – це знають навіть малята. Працювати ми вчимося десь років з двох, якщо не раніше – спочатку це самообслуговування, щоб полегшити роботу мамі або виховательці в дитячому садку. Потім, в школі, ми вчимося грамоти, основам наук – це дуже нелегка робота. І, нарешті, закінчивши школу, кожен учень обирає собі фах за смаком та уподобаннями. І досить часто на цей вибір впливають не тільки здібності та схильності юнака або дівчини, а й побажання їх близьких. Інколи
Раніше, за царя Гороха, все було простіше – діти вчилися у батьків, допомагали їм з найменшого віку, а потім продовжували їх справу. Тепер, у наш час, все стало набагато складніше, але й набагато цікавіше – ти можеш обрати собі будь-яку професію, до якої душа лежить, а далі тільки від твоїх старань залежить, яким ти будеш спеціалістом. Мої батьки ходять на роботу щодня. Тато – викладач у школі, а мама – дитячий лікар.
Татка
Від тих далеких подій залишилося чимало фотокарток – татко з тренером, з друзями, під час поєдинків. Залишилася і його заслужена бойова подруга – рапіра з поламаним клинком, яку сам батько ремонтував перед відповідальними турнірами. Отож цілком зрозуміло, чому після закінчення школи він пішов вчитися до інституту фізичної культури – по-перше, щоб не розлучатися із спортом, і по-друге, щоб бути схожим на свого тренера, якого він поважає ще й зараз.
Мама моя з дитинства мріяла бути поштаркою, їй подобалося носити в старій синій сумці газети та журнали, а особливо приємно було роздавати листи, які вона сама і малювала, бо писати ще не вміла. Потім, коли мама підросла, дуже серйозно захворіла її двоюрідна сестричка. Це, мабуть, і вплинуло на бажання моєї мами стати дитячим лікарем. Довгих шість років навчалася вона в медичному інституті, бо яка ж це нелегка справа – лікувати дітей! Є такі малята, що бояться лікарів, бо хвороба – це біль, неприємні відчуття. А я от не боюся навіть стоматологів, тому що розумію: лікар бажає зробити нам краще, турбується про наше здоров я. Отож треба трошки потерпіти, щоб потім не стало гірше.
Зараз мама працює в дитячій лікарні, а дома нам розповідає про важкі або веселі випадки із своєї практики. Часто мамі нема відпочинку навіть у вихідні дні – коли хворіють діти знайомих або друзів, всі кличуть маму, бо вона уважна до малят, співчутлива й серйозна. Мама вчить і мене допомагати їй. Звісно, лікувати хворих я не можу, але мені так подобається, коли мама мені всміхається та ще й похвалить: “От молодець, донечко, випрала й випрасувала мій білий халат та шапочку!” Мені здається, моя мама в цьому наряді схожа на Снігуроньку.
Ось дивлюсь я на маму та й думаю: хоч і нелегка робота у дитячого лікаря, але ж яка почесна та відповідальна, та й цікава, звісно. Мабуть, піду я теж вчитися до медичного інституту, щоб бути таким добрим лікарем, як мама. Може, мене теж малята називатимуть “Доктор Айболить”. Мама попередила мене, що до інституту приймають тільки тих, хто добре вчиться в школі.
От я й намагаюся отримувати найвищі оцінки, а біологію вивчаю ще й додатково, бо мені це може знадобитися у майбутньому. І ще признаюся: батько вчить мене грати у шахи, бо він переконаний, що ця гра розвиває Логічне мислення – він хоче, щоб я стала розумною та розважливою. Гадаю, це також знадобиться у моїй майбутній професії.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)