САУТІ, Роберт

(1774 – 1843)

САУТІ, Роберт (Southey, Robert – 12.08.1774, Брістоль – 21.03.1843, Грета-Хол побл. Кезвіка) – англійський письменник.

Сауті – один із представників “озерної школи” (разом із В. Вордсвортом і С. Т. Колріджем). Із самого початку свого творчого шляху був тісно пов’язаний спершу з Колріджем, а потім із Вордсвортом. Перший твір поета – драма “Загибель Робесп’єра” (“The Fall of Robespierre”, 1794) – було видано під іменем Колріджа, хоча два акти із трьох написав Сауті.

Політичні погляди Сауті, радикальні за своєю суттю, на

початку 40-х pp. змінилися реакційними, що спричинило не тільки різку критику з боку його ворогів, а й насміх однодумців, зокрема Дж. Н. Г. Байрона. А в 1812 р. П. Б. Шеллі писав у листі до В. Годвіна: “Сауті, поет, принципи котрого колись були чистими та високими, тепер став підлесливим захисником усілякого абсурду і мракобісся”.

Шеллі мав на увазі політичну програму Сауті 1811-1812 pp., його виступи проти надання католикам громадянських прав, парламентських реформ і боротьби ірландців за незалежність.

Сауті народився у сім’ї крамаря у Брістолі, навчався в Оксфордському університеті. Після нетривалого перебування

в Іспанії (1795-1796), що справило на нього сильне враження і послугувало імпульсом для грунтовного вивчення культури й історії цієї країни, він замешкав у Кезвіку, поблизу Вордсворта. Зійшовшись із Вордсвортом і Колріджем, він познайомився з основними постулатами їхньої естетичної програми, викладеної у передмові до збірки балад, і майже цілком їх прийняв.

На відміну від Вордсворта і Колріджа, Сауті не дуже зацікавила теорія романтизму. У 1813 р. його вшанували званням поета-лауреата, від якого відмовився В. Скотт.

Творчість Сауті можна поділити на два періоди: перший – 1794-1813 pp., для якого характерне домінування поезії та драматичних творів; другий – після 1813 до 1843 p., коли були створені здебільшого прозові твори.

Свою творчу діяльність Сауті розпочав наприкінці 90-х pp., звернувшись до жанру народної балади. Його перші твори пронизані співчуттям до бідняків і жебраків. У ряді творів (“Дружина солдата”, “Скарги злидарів”, “Погреб жебрака”) поет виступає проти безправності та гноблення народу.

Так, у баладі “Скарги злидарів” у формі розлогої відповіді на запитання багатія – поетового співрозмовника про те, чого ремствують бідні люди, автор зображує цілу галерею злидарів, змушених морозної холодної ночі просити милостиню у випадкових перехожих. Кожний портрет у баладі строго індивідуалізований, побутові замальовки правдиві, але картина злиднів і безправності народу пом’якшена моралізаторським закінченням. Критичні інтонації, спрямовані проти війн, більш відчутні у вірші “Бленхеймська битва”.

Як і в баладі “Скарги злидарів”, оповідь від імені головного героя обрамлена запитальною інтонацією; діти просять діда розповісти про війну, чому і заради чого вона розпочалася, проте дід і для себе не знайшов відповіді на ці запитання.

На відміну від Вордсворта, котрий звертався до гострої соціальної проблематики сучасності, Сауті у баладах використовує зазвичай середньовічні сюжети, від народної балади сприйнявши тільки форму. Такими є “Суд Божий над єпископом” (1799), “Талаба-руйнівник” (1801), “Прокляття Кехами” (1810), “Родерік, останній гот” (1814) й ін. У баладі про скупого єпископа, котрий під час голоду не лише пожалів зерна голодним, а й скликав усіх прохачів у комору та підпалив їх, поет підкреслює перш за все морально-етичний зміст учинку.

За жорстокість єпископ був покараний смертю.

Як і Колрідж, Сауті акцентує увагу на дивовижному, потойбічному. У баладі “Варвік” (“Сер Вільям і Евін”) змальований жорстокий убивця, котрий утопив у річці немовля. Совість персоніфікується у поета у вигляді страховиська, яке повсюди ходить за злочинцем і не дає йому спокою. У баладі “Про те, як бабка їхала на чорному коні вдвох і хто сидів спереду “автор розповідає про забобони, що глибоко вкоренилися у патріархальну селянську свідомість, але намагається захопити читача штучним нагнітанням драматизму.

Використовуючи народний казковий мотив боротьби чорта за душу покійної, поет трактує це у містичному плані, змальовуючи натуралістичні подробиці перемоги чорта.

Прикметними є ставлення Вордсворта і Колріджа до Сауті у ранній період його творчості. Коли у 1797 р. були опубліковані перші вірші Сауті, Колрідж зауважив виразну тенденцію поета до гострого захопливого сюжету заради сюжету. Вордсворт оцінив мальовничі деталі поеми “Медок” (“Madoc”, 1805), але критикував автора за цілковите незнання людської природи і людського серця.

Поеми Сауті, написані під час наполеонівських війн – “Медок”, “Талаба-руйнівник” (“Thalaba the Destroyer”), “Прокляття Кехами ” (“The Curse of Kehama”), “Родерік, останній гот” (“Roderick, the Last of the Goths”), – об’єднані спільністю східної проблематики і схожістю у характері головних героїв, котрі надихнуті вірою, що скеровує їх на шлях істини чи допомагає перемогти ворогів. Таким є арабський витязь Талаба, поборник справедливості, котрий виступає проти злих чарівників, які символізують світове зло; такий кельтський князь Медок, котрий вирушає у Мексику створювати нову державу ацтеків; таким є і Ладурлад, котрий перемагає Кехаму, чи Родерік, котрий спокутує свою провину перед васалами зреченням від королівської влади. Байрон назвав Сауті “продавцем балад”, висміюючи антихудожність, ірраціоналізм і нісенітність фантазії у його баладах. Ставши поетом-лауреатом, Сауті змушений був писати про всі придворні урочистості, а також про важливі політичні події. “Видиво суду” (“A Vision of Judgement”) – поема, створена у 1821 p., свідчить про вірнопідданські почуття поета, котрий присвятив пам’яті покійного короля Георга III хвалебні рядки оди.

У передмові до поеми Сауті кинув виклик Байрону і поетам “сатанинської школи”. Так він назвав літераторів, котрі були налаштовані опозиційно щодо уряду та підривали основи законності і порядку.

У другий період творчості, що характеризується послабленням зацікавленості Сауті поезією, він створив прозові твори (“Життя Нельсона”, 1813; “Смерть Артура”, 1817; “Життя Веслі”, 1818 та ін.), у яких помітна майстерність Сауті-прозаїка. Звернення до значних постатей, котрі суттєво вплинули на англійську історію (Нельсон, король Артур, Веслі), було спричинене не лише його становищем поета-лауреата, а й зацікавленістю Сауті історичною проблематикою.

Поділяючи естетичні погляди Колріджа і Вордсворта та звернувшись до народної творчості, Сауті продовжив реформу вірша, зробивши його гнучкішим і простішим, принісши певні зміни у літературний стиль своєї епохи.

H. Соловйова