Проблема й ідея роману І. С. Тургенєва “Батьки й діти” укладені в самій його назві. Неминуче й вічне протистояння старшого й молодшого поколінь, обумовлене духом, що змінюється, часу, можна розглядати як у трагічному ключі (як зробив це, наприклад, Ф. М. Достоєвський у романі “Біси”), так і в сатиричному й навіть гумористичному. Можна сказати, що гумору у романі більше, ніж сатири. Сатира тільки викриває (сатира може бути їдка, зла, гостра), тоді як гумор не тільки смішить, але при цьому ще викликає жаль і навіть співчуття (гумор – м’який,
Справді, встає питання, кого ж викриває Тургенєв – “батьків” або “дітей”? За віком, характеру, способу життя автор під час написання роману був “батьком”.
І він не міг не бачити, що за нігілізмом і егоцентризмом молоді коштує бажання замінити віру знанням, а пасивну надію – активними діями, хоча сам Тургенєв і не приймав максималістського підходу до життя. З неприйняття й нерозуміння народився задум роману “Батьки й діти”. Але це не категоричне заперечення, а бажання розібратися.
У цьому Тургенєву допомагають гумор і сатира. Такий підхід Тургенєв застосовує до
Роман починається зі сцени приїзду Аркадія й Базарова в Марьино, маєток Кірсанових. Досить згадати, як Аркадій із приводу й без приводу вживає слово “батько” замість “тато”, розмовляє нарочито низьким голосом, намагається поводитися розв’язно, явно наслідуючи при цьому Базарову. Але в нього нічого не виходить, все виглядає неприродно, тому що в душі Аркадій так і залишився тим же хлопчиком, яким виїхав з рідного гніздО. Сама садиба, побудована на відкритому місці (результат необгрунтованих мріянь Миколи Петровича), і її хазяї, Микола Петрович і Павло Петрович Кірсанови, викликають посмішку, але іншого роду: смутну, ностальгічну.
Це смуток по епосі, що йде в минуле, старосвітських поміщиків і аристократів.
З погляду Базарова вони – диваки, їхнє життя марне для суспільства. Микола Петрович дав селянам волю й цим зробив їм ведмежу послугу. Його гра на віолончелі, як і начищені до дзеркального блиску півчобітки Павла Петровича не здатні поліпшити життя народу, і вуж тим більше не в змозі підвищити його культурний рівень. Все це так, як би говорить Тургенєв, але без цих диваків не було б поезії, мистецтва, музики.
Брати, зовні такі різні, схожі своєю щиросердечною цілісністю. Кірсанови люблять Пушкіна, Базарів не розуміє цього поета й поезію взагалі, тому що. не приймає поетичних ідеалів. Над Базаровим автор жартує рідко. Червоні руки, скуйовджені волосся, незграбні, але впевнені рухи надають зовнішності Базарова щось звірине.
У звіра є воля до дії, є фізична сила, є інстинкт, але в нього ні “повноти розуму”. Адже називати людини розумним, якщо той заперечує досвід минулих поколінь (“ми не визнаємо авторитетів”), все-таки невірно. Життя зіграло з Базаровым злий жарт.
Він, що не вірив у любов, раптом полюбив, але його любов була відкинута.
Примітно, що вмер Базарів не в бої й не в дорозі, як і личило, здавалося б, яскравому представникові молодого покоління, що бунтує, а в рідному будинку, на руках у тих же “старосвітських поміщиків”, якимись були його батьки. У всім романі, у цілому смутному й добром, як і все, що написав Тургенєв, є тільки два персонажі, гідних гострих сатиричних уколів: Кукшина й Ситників. Першу Тургенєв запитує: “Що ти пружишься?” Чого не вистачає цій істоті з маленьким, червоненьким носиком, чому Кукшина для підтримки уваги й поваги до себе не робить рівно нічого?
Безглуздо порошаться журнали, які ніколи ніхто не прочитає, безглуздо саме її існування.
Невипадково поруч із нею Тургенєв ставить такого пустейшего людини, як Ситників; він і місця у романі займає менше всіх. Син трактирника мріє зробити народ щасливим, користуючись при цьому прибутком із закладів свого батькО. Подібні персонажі можуть розглядатися тільки як пародійні.
Ситників при Базарове, як Грушницикий при Печоріне (т же саме можна сказати про Кукшиной і Одинцовій). Але якщо для Лєрмонтова образ Грушницького служив засобом розкриття образа Печорина, те Тургенєв використовує негативне для додання більшої ваги позитивному. За допомогою гумористичних і сатиричних прийомів автор виражає своє відношення до персонажів. У сцені суперечки й дуелі Базарова й Павла Петровича Кірсанова гумор переходить у фарс, тому що “діти” не повинні вбивати “батьків”, а “батьки” змушувати “дітей” думати так само, як думають вони.
Проблема “батьків і дітей” вічна, і ставитися до неї краще з гумором, як це й робив Тургенєв.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)