(1740 – 1814)
САД, Даносьєн Альфонс Франсуа де; маркіз де Сад (Sade, Donatien Alphonse Francpis de; marquis de Sade – 02.06.1740, Париж – 02.12. 1814, Шарантон) – французький письменник.
“Владний, холеричний, дратівливий, любитель крайнощів у всьому – в атеїзмі та в розпусті… Вам пощастило зачинити мене в цій клітці, але вбийте мене чи приймайте таким, яким я є, тому що змінити мене вам не вдасться”. Сада визнали за необхідне вбити: спочатку в’язницею, потім – злиднями і, нарешті, забуттям.
Цієї останньої смерті він хотів сам: “…сліди моєї могили
Тому й закономірно, що у відповідь на замовчування його імені шанувальники оголосили Сада пророком-попередником Ф. Ніцше та З. Фройда. Але цей
Яким же є справжнє місце Сада? Навіть його прихильники визнають, що твори Сада значною мірою нечитабельні, а що ж до його “гріхів”, то вони не такі вже й оригінальні: у цій сфері Сад не відкрив нічого нового. Річ у тім, що Сад заслуговує уваги не як сексуальний збоченець і не як письменник, а через взаємопов’язаність цих двох сторін його особистості.
Його відхилення від норми стають цінними, коли він розробляє складну систему для їхнього виправдання.
У книгах Сада відображена межова форма конфлікту людини та суспільства, у якому індивідуальність не може вціліти, не пригнічуючи себе.
Незважаючи на зусилля біографів, обставини життя і, тим більше, характер Сада важко відтворити достатньо детально. Народився він у Парижі, на вулиці Конде. Його батько, Ж. Б. Ж. Ф. граф де Сад, був королівським намісником у ряді провінцій, посланцем при дворі кельнського курфюрста, а матір, М.-Е. де Майє-Брезе де Карман, – фрейліною принцеси де Конде. Про дитинство Сада збереглося мало відомостей.
Його початковою освітою займався дядько по батькові, абат Д’Ебрей, автор книги “Життя Петрарки”. Згодом Сад продовжив освіту у школі єзуїтів, колежі Д’Аркур, а в 1754 р. вступив у кавалерійське училище. Наступного року йому присвоїли чин молодшого лейтенанта королівського піхотного полку. У1756 – 1763 pp.
Сад брав участь у бойових діях під час Семилітньої війни, а 15 березня 1763 р. вийшов у відставку в чині кавалерійського капітана.
За зовнішніми проявами 23-річний Сад не відрізнявся від інших молодих аристократів того часу: він був гречним, любив книги, театр і мистецтво. Він славився марнотратністю, утримував коханку і часто відвідував борделі. 17 травня 1763 р. за наполяганням батьків Сад одружився з Рене-Пелажі де Монтрей, старшою дочкою президента податкової палати пана де Монтрей.
Це стало початком нещасть, яких він зазнав упродовж подальшого життя. Одружившись у травні, Сад уже в жовтні був заарештований за непристойну поведінку в будинку розпусти. Вже тоді еротизм Сада прибрав досить компрометуючої форми, тим більше, що через рік інспектор Маре розіслав письмове попередження власницям будинків розпусти про небажаність маркіза як гостя.
У цілому ланцюгу ув’язнень маркіза де Сада (за звинуваченнями у флагеляції, гетеросексуальній содомії, викраденні та розбещуванні дівчат і т. д.) межовим виявився 1778 p., коли Сад опинився у Венсеннському замку. Впродовж одинадцяти років, спочатку у Венсенні, а потім у Бастилії, він поступово приходив до висновку, що віднині тільки література буде сповнювати його життя “захватом, викликом, щирістю та насолодами уяви”.
Його екстремізм проявився і тут: він писав гарячково, несамовито і надзвичайно багато. Перебуваючи в Бастилії, Сад розпочав роботу над романом “120 днів Содому” (1785), який закінчив упродовж 37 днів (рукописом був рулон паперу завдовжки 20 метрів), написав повість “Безталання чесноти” (1787), новелу “Євгенія де Франваль” (1788), рукопис “Короткі історії, новели та фабльо”(1788); уклав “Систематичний каталог” своїх робіт. Хоча він був плідним письменником, найвідомішими стали його романи “Жустіна” (“Justine” 1791); “Філософія в будуарі” (“La Phtiosophk dans le boudoir”, 1795), “Аліна та Валькур” (“Aline etValcour”, 1795), “Жульєтта”(“Juliette”, 1797), “Злочин через кохання” (“Les Crimes de I’amour”, 1800), а також “Сто двадцять днів Содому” (“Les 120 Journes de Sodome”).
Коли у 1790 р. Сада звільнили (після проголошення декрету Установчих зборів про скасування “lettre de cachet” від 13 березня), він міг сподіватися, що в його житті розпочинається новий період. Вільний від сім’ї (дружина подала на розлучення, діти були для нього абсолютно чужими), він спробував пристосуватися до нового, “революційного”, суспільства. П’єси Сада ставилися в театрі “Комеді франсез”, а деякі з них. “Софі та Дефран, або Мізантроп через кохання”, “Граф Окстьєрн, або Наслідки розпусти”, мали значний успіх. Він писав промови на честь Республіки, був призначений на офіційний пост присяжного у революційному трибуналі (1793) і з ентузіазмом підписував петиції.
Проте незабаром Сад “дискредитував” себе гуманним ставленням до жертв революції. Як наслідок, у грудні 1793 р. його ув’язнили за звинуваченням “у поміркованості”. Звільнившись через рік, він із відразою писав: “Республіканська в’язниця з її вічною гільйотиною у сто разів більше нашкодила мені, ніж усі Бастилії разом узяті”.
З роками Сад все ще намагався оживити свій попередній досвід і колишні мрії в книгах, але перестав у них вірити. Він животів у злиднях і хворобах і працював у версальському театрі за 40 су на день. 5 квітня 1801 р. його віддали у притулок Сент-Пелажі, а потім перевели у Шарантон. Уявлення Сада про життя не змінилися, але він втомився від боротьби. Думки про старість і смерть доводили його до стану неприхованого жаху, він втрачав свідомість від вигляду свого сивого волосся.
Помер Сад 2 грудня 1814 р. від астматичного приступу. Його поховали за християнським звичаєм на кладовищі Сен-Моріс.
Розглядати “дивацтва” Сада лише як факти – неправомірно, оскільки вони тісно пов’язані з його етикою. Після скандалу 1763 р. особливості еротики Сада перестали бути його особистою справою – вони стали проявом протистояння суспільству. У листі до дружини Сад пояснює, як він звів свої смаки до принципів: “Я довів ці смаки до ступеня фанатизму, і це справа рук моїх переслідувачів…
Нас збуджує не об’єкт розпусти, а ідея зла”.
Література дала Саду можливість вивільнити й утвердити свої мрії. Його літературна діяльність стала актом демонізму, відобразивши злочинні, агресивні фантазії та зробивши їх публічним надбанням. Проте від людини, яка настільки ревниво культивувала власну неповторність, можна було би сподіватися такої самої індивідуальної форми самовираження, згадати хоча б Лотреамона. Але XVIII ст. не могло надати Саду таких можливостей – час “проклятих поетів” ще не настав. Сам він жодною мірою не мав літературної відваги.
Будучи людиною доби раціоналізму, Сад нічого не міг поставити вище від розуму. З одного боку, він писав, що “всезагальні моральні принципи – не більше, ніж пустопорожні фантазії”, а з другого, він охоче дотримувався прийнятих естетичних концепцій і вірив в універсальність логіки. Це пояснює як його ідеї, так і його творчість.
Те, що улюбленим жанром Сада була пародія, природно і водночас цікаво. Він не намагався створити новий світ, йому достатньо було осміяти, імітуючи його, той, який йому нав’язали. Він удавав, що вірить у привидів, які населяють цей світ: невинність, доброту, великодушність, шляхетність і цнотливість.
Коли він єлейно змальовував доброчесність в “Аліні та Валькурі”, “Жустіні” чи “Злочинах через кохання”, він керувався не лише розрахунком. Захищаючи свої книги від докорів в аморальності, Сад лицемірно писав: “Чи можна тішити себе надією, що доброчесність подана у вигідному світлі, якщо риси навколишньої розпусти змальовані не достатньо виразно?” Стиль Сада часто вирізняє та сама холодність і та сама сльозливість, що й моралістичні оповідання, які послужили йому взірцем, а епізоди розгортаються відповідно до тих самих нудних правил.
І все ж таки саме в пародії Сад досяг значного письменницького успіху. Він був попередником романів жахів, але для нестримної фантазії був надто раціональним. Коли ж він дає волю своїй непогамовній уяві, не знаєш, чим захоплюватися більше – епічною пристрасністю чи іронією. Як це не дивно, вишуканість іронії покутує всі його шаленства та надає розповіді справжньої поетичності.
Попри це, нікому не спаде на думку порівнювати “Жустіну” з “Манон Леско” чи “Небезпечними зв’язками”, оскільки сама потреба у письменництві наклала на книги Сада естетичні обмеження. Йому не вистачало перспективи, без якої не може бути письменника. Його оповідям притаманні нереальність, увага до зайвих деталей і монотонність шизофренічної маячні.
Печери, підземні ходи, таємничі замки – всі атрибути готичного роману мають у його творах особливе смислове наповнення. Вони символізують ізольованість образу, що схожий на зачароване царство, з якого ніхто не в змозі прогнати самотнього деспота. Сад імітує саме образ, навіть коли стверджує, що надав йому літературної непрозорості.
Так, він ігнорує просторові та часові координати, в межах яких розгортаються всі реальні події. Місця, які він змальовує, не належать цьому світові; події, які в них відбуваються, швидше схожі на живі картини, аніж пригоди; час у цьому штучному світі взагалі відсутній. У його творах немає майбутнього.
Не лише оргії, на які він запрошує читача, відбуваються поза певним місцем і часом, а й у них не беруть участі живі люди. Жертви завмерли у своїй нелюдській приниженості, мучителі – у своєму шаленстві. Не наділяючи їх життям, Сад просто марить ними. Їм не знайомі ні каяття, ні відраза; найбільше, на що вони інколи здатні, – це відчуття пересичення.
Вони байдуже вбивають, будучи абстрагованими втіленнями зла. Навіть жах не охоплює, коли читаєш про ті ексцеси, у яких зовсім не бере участі свідомість. Герої Сада такі самі штучні, як пастухи та пастушки в романах Флоріана.
Ось чому ця збочена “буколіка” відгонить аскетизмом нудистської колонії.
Оргії, які Сад завжди описує до найдрібніших подробиць, швидше за все перевищують анатомічні можливості людського тіла, аніж виявляють незвичайні емоційні комплекси. Хоча й Саду не вдається надати їм естетичної правдивості, але в загальних рисах накреслює невідомі раніше форми еротичної поведінки, зокрема ті, які поєднують ненависть до матері, фригідність, інтелектуальність, пасивний гомосексуалізм і жорстокість. Ніхто з такою силою не показав зв’язок сприйняття з тим, що ми називаємо розпустою.
З літературної точки зору, банальності, якими він перемежовує свої оргії, врешті-решт позбавляють їх будь-якої життєвості та правдоподібності. Тут Сад також звертається не стільки до читача, скільки до самого себе. Саме його вперта щирість, а не стильова бездоганність чи послідовність поглядів, дає нам право називати його великим моралістом. “Прихильник крайнощів у всьому”, Сад не міг піти на компроміс із релігійними поглядами свого часу.
Перший його твір, “Діалог між священиком і вмираючим”, став декларацією атеїзму. Сад зрозуміло виклав свої погляди: “Ідея Бога – єдина помилка, яку я не можу вибачити людині”.
Заслуга Сада не тільки в тому, що він на повний голос сказав про те, в чому кожен із соромом зізнається самому собі, а й у тому, що він не змирився. Він віддав перевагу жорстокості перед байдужістю. Ось чому його твори викликають цікавість, змушуючи уважно переглянути основну проблему нашого часу: правду про ставлення людини до людини.
С. де Бовуар
(1 votes, average: 5.00 out of 5)