Центральним образом роману-хроніки є жінка на ім’я Марія. Звичайна селянка, якій випала така ж доля, як мільйонам жінок-матерів, жінок-трудівниць, що пережили нелегкі часи. Це образ звичайної жінки, що чесно працювала, кохала, робила помилки у житті і спокутувала їх стократ своєю долею. В її образі підкреслені визначальні риси українського менталітету: суттєвість, важливість мистецьких переживань і водночас здатність до дії, волевиявлення, усвідомлення чину. Вона неосвічена, про таких говорили, що вони, мовляв, темні, але її єство містить
Досить пригадати, коли вона молодою співала: “Коли співаєш, голос в’ється і обнімається з зорями”. Так само щирі і палкі її сльози: “Марія плаче, коли на широкому світі тісно стає, а душа вимагає простору”. Рано залишившись сиротою, вона змушена була працювати ще дитиною, та праця не лякала її. Дівчина розуміла, що тільки працею можна заробити не лише кусень хліба насущного, але й повагу людей.
Вона селянка, це її чин, і вона не зраджує його, повсякденно це підтверджуючи й ніколи не замутнюючи. Маріїна праця – це її самовияв, її творчість, її боротьба за право зватися
Здавалося, усе складалося щасливо у дівочому життя Марії: вона кохає Корнія і відчуває себе коханою, її поважають люди за веселу вдачу, за працелюбність. Оце б і простелитися долі вишитим чистим рушником, та не так склалося. Корнія забрали до війська аж на сім років.
Як вона чекала бодай вісточки від нього, щоб знати: вона кохана. Але Корній не обізвався жодним словом. А вона ж так хотіла уваги, прихистку, тепла! Тому й не витримала: віддала рушники нелюбому Гнатові. І хоч Гнат, що кохав її понад життя, вважав, що його любові на двох вистачить, та не судилося їм щастя: настали будні, виявилося, що їх так важко терпіти без любові.
Діти, які було відродили Марію, запалили сімейне вогнище, повмирали. Може, була це кара Божа за зраду кохання? Хто зна! Та жінка не бажає миритися зі своїм нещастям, як пташка з клітки, рветься на волю. Та не вернеш дівоцтво, ба й пов’язана вона шлюбом із Гнатом, якого не жаліє зовсім.
За це осуджують її у селі. Та вона й сама зрозуміла потім, як зле вчинила. Може, тому й не виказала Гната, що потім підпалив її з Корнієм хату. Вона вважала це справедливою карою, а самого Гната вважала святим. І не тому, що той одяг ченця надів, а тому, що, страждаючи, ніколи не відмовився ні від страждань, ні від любові. Душа цієї жінки завжди була відкрита для добра і любові, вона здатна прощати і любити людей, і це головне у її характері, так само як працелюбність і терпіння.
Завдяки Маріїній волі до життя, до гідності поступово почав повертатися до землі Корній. Із ним вона збудувала міцну, тривалу, по-селянському заможну сім’ю, у якій народилися діти. Може, вона прожила б щасливе трудове життя, коли б не революція, коли б не син Максим, котрий пішов до більшовиків, коли б не голодомор. Образ Марії – це тип жінки-трудівниці, не ідеалізований, узятий із самого життя. Але це й узагальнений, возвеличений образ жінки-матері, що викликає біблійні асоціації.
Не випадково цю аналогію проводить в останній частині сам автор: “Але пригадай, сестро, ту Марію, ту Святу Матір, що родила світові Бога живого… І пригадай велику Матір, яка день і ніч стояла під хрестом розп’ятого Сина. Пригадай її велику мужність, попроси у Неї сили пережити твоє горе і видержати так само, як це видержала Вона, найбільша зо всіх матерів…” Ці слова звернені не просто до Марії-жінки. Глибина і монолітність образу Марії, його національна органічність дозволяють стверджувати, що Марія – це символ багатостраждальної України.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)