Повість “Людина” – це перший твір письменниці українською мовою. Варто відзначити, що в умовах Австро-Угорщини, де українська мова не вивчалась, перша авторська спроба була вдалою, незважаючи на численні іншомовні вставки та діалектизми. Характерною особливістю мови повісті 0. Кобилянської є її об’ разність, емоційність. Особливу насолоду приносять читачеві описи Буковинської природи.
У тканину розповіді органічно вплітаються роздуми героїні про вплив музики на почуття людини. Твір багатий на діалоги, які часто переростають
Олена порівнюється зі спійманим орлом, гнали її, “наче яку небезпечну дику тварюку”, “мені здається так, немов тій собаці”. У повісті зустрічаються прислів’я, що свідчить про близькість письменниці до народу (“на милування нема силування”, “і мудрому чоловікові не встид послухати поради”, “біда ломить і залізо”, “не мож інакше
Отже, мова повісті сприяє кращому розкриттю теми та ідеї твору, характеризує образи і приносить читачеві естетичну насолоду. Повість О. Кобилянської “Людина” – художній твір, у якому використано багато уривків з публіцистичних матеріалів. Сама Ольга Кобилянська вважала це недоліком твору, адже ідеї твору часто розкривалися не в образах, а в публіцистичних діалогах.
Пізніше Кобилянська у своїй творчій практиці дотримувалась погляду, що ідея твору повинна бути втілена в образах, що треба писати так, щоб читач сам зробив висновок із прочитаного. Тож наявні публіцистичні матеріали, з одного боку, обтяжують художню розповідь, з другого – розкривають переконання головної героїні про феміністичний рух і погляди тогочасного суспільства на роль жінки в ньому. Недаремно цей твір названо “романом ідей”.
Олена і її наречений Стефан Лієвич говорять майже цитатами З філософських праць німецьких авторів. Звідти ж узяті й епіграфи до І та II глав. Згадується також праця відомого російського критика Дмитра Писарєва. Йдеться про освіту жінок.
Лієвич з розпачем говорить, що жінки в переважній більшості “в…глибокім сні остаються” і “мало журяться про свою самостійність! ..” А якщо хто з жінок “старається збудити сонну сестру”, то це викликає гнівний осуд суспільства. Вихід із такого становища Лієвич бачить у наступному: “Доки сучасний устрій суспільності існуватиме, доти остануться вони [жінки] малолітніми; однак, і сей лад не вічний. Вудучина жіноча лежить в їх руках.
Нехай озброюється кожда по можності, після обставин, а зброя їх…яка чиста, яка сильна, як варто по ню сягнути! Се – знання!..” Втративши нареченого, Олена говорить батькові: “Ніхто не є уп-равнений мати бажання, котрі в життю другого мали би відогравати якусь рішаючу роль; а ще менше на те наставати, щоб були зреалізовані. Я їх не можу визнавати.
Сама єсмь, тату! Сама, як птиця, як деревина в лісі. Маю сама право йти за собою або проти себе. …Ніколи не буду жити брехнею… Ніяка сила світу не стопче в мені мислячої самостійної людини…” Ці слова характеризуть Олену Ляуфлер як людину, яка високо ставить людську гідність, людину освічену, з критичним аналітичним розумом, що прагнула піднятися над міщанським оточенням. Як бачимо, провідні свої думки й переконання Ольга Кобилянська вклала в уста героїні Олени Ляуфлер.
В одному з листів до Осина Маковея (1895) письменниця писала: “Для мене питання жіноче – точка поборена, і відтепер навіть не буду писати тенденційні новели, приміром такого роду, як “Людина”” Таким чином, публіцистичні матеріали в повісті допомагають яскравіше відобразити характери героїв, їх думки та переконання, відтворити типові тогочасні обставини.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)