Коли я читав повість В. Короленка “Діти підземелля”, я втішався тим, що це вже минулося. Такого вже не буде, бо ми живемо у новітні часи, в демократичній державі. Я співчував Васі, бо то страшна річ – залишитися без матері, до того ж батька гне горе. Я розумів хлопця, чого він тікав з дому: без матері – це пустка, хоч би хто там жив.
Та коли до повісті ввійшли нові герої, мене вразило вже не це. Подивіться самі: у Васі нема матері, так само й у Валека та Марусі, але на цьому подібність закінчується. У Васі будинок і сад із яблуками, які можна
Вася з шановної сім’ї, його нові друзі – “погана компанія”. Не кажу, що Вася щасливіший вдома. Проте в суспільстві він матиме поважне місце, а його сестра виросте і з Божої ласки стане щасливою.
Коли змужніє Валек, його єдиною долею буде потрапити до суду, а Вася його судитиме. Так пророчить пан Тибурцій. Щодо Марусі, то в неї
Коли я читав, як пан Тибурцій повертав пану судді ту ляльку, я не то щоб плакав, а так… взагалі… Бо ж я знав, що батьки й діти, якщо люблять одне одного, завжди порозуміються. Все буде добре.
Але ніколи бідні не зможуть навчати свого хлопчика в школі, не матимуть свого житла, не будуть шановані в суспільстві. І я радів, що все це було давно. Відійшло. Але у метро вагоном йшов “хлопчик і захриплим голосом співав якоїсь пісні і збирав гроші. Кажуть, є люди, які живуть у колекторах ТЕЦ. Вони погана компанія для заможних і владних.
Минувшина повернулася.