Проблема морального максималізму у п’єсі Г. Ібсена “Ляльковий дім”

Людині притаманне прикрашати власне життя, причому не тільки для чужих очей, а й для власних. Це зрозуміло, навіть природно. Як птах будує власне гніздечко, так людина створює затишок у власному домі, лад і традиції у сім’ї, стиль життя.

Погано лише, коли це стає самоціллю, не фоном, а основним сюжетом, коли поступово щезають серйозні розмови й думи, коли зменшується коло світогляду, коли актори вічного домашнього театру звикають увесь час грати, забуваючи про щирість і відвертість стосунків із близькими.

Прикрашаючи чи навіть обожнюючи

дорогу людину, можна допомогти їй піднятися до цього ідеалу, а можна затьмарити очі, не помітити, що створений тобою ідеал несправжній, немов порожній, перетворити себе на фанатичного служника цій пустоті, своєму власному вимислу.

Яскрава особистість, талановита, емоційна жінка, самовіддана дружина й любляча мати, Нора стає додатком до свого чоловіка, його “білочкою”, “жайворонком” – іграшкою, одне слово. Він навіть вибирає їй карнавальні костюми і диктує манеру поведінки, він ревнує до друзів і шкільних подруг, вона звітує, які іграшки купила для дітей та за яку ціну…

Нора звикає, що до неї

ставляться, як до дитини, що не розуміє як слід законів суспільства та релігії, та їй ніхто й не дає часу розібратися в них, навчитись. Навіщо це дружині-іграшці?

А хіба іграшку примушує життя вирішувати такі питання, які життя ставить перед Норою? Тяжко хворого чоловіка треба повезти на південь, до моря, кошти на це можна взяти тільки у борг. Невільник удаваних понять про своє реноме, Хельмер відмовляється позичити гроші у когось – хоч офіційно через банк, хоч у приватних осіб.

Справа не тільки в ньому: що б мала робити молода жінка з трьома малими дітьми, якщо б не врятували його життя? Хельмер навіть не думає про це, для нього важливіша зовнішня порядність. Тоді Нора позичає гроші таємно, беручи повну відповідальність на себе (віддавати позику їй належить теж таємно, обмежуючи себе в усьому), але, за норвезькими законами, хтось із родичів-чоловіків повинен був поставити свій підпис як запоруку надійності Нори.

Фрау Хельмер знає, що її батько не відмовив би в цьому, але звернутися до нього особисто вона не в змозі. Батько в іншому місті, тяжко хворий, вона навіть перед смертю не може попрощатися з ним, бо чекає на третю дитину і доглядає хворого чоловіка. Нора відважується сама підписати за батька, але ставить на документі дату, не знаючи, що батька у той час уже немає в живих…

Жінка навіть не підозрювала, що робить щось аморальне: хіба ж є закони, за якими не можна рятувати коханого чоловіка, батька власних дітей? Перед Різдвом Нора почуває себе щасливою: майже весь борг сплачено шляхом відмови собі в усьому, таємно від чоловіка; Хельмер одужав і обіймає посаду директора банку.

Тут з’являється один із службовців банку, в якого Нора позичила гроші, до неї з проханням. Ця людина Колись зробила хибний крок у житті – заради врятування дітей. Його було покарано, але знову ціною сумлінної праці він зміг піднятися і обійняти гідну посаду.

Навряд чи він буде ще в змозі повторити свій тернистий шлях, якщо його виженуть з установи. Хельмер саме це намагається зробити перед Різдвом. Минуле Крогстада для цього – тільки привід.

Головне – Хельмер хоче викинути із лав службовців давнього знайомого, щоб попередити можливу фамільярність.

Крогстад прохає Нору допомогти йому, у відчаї навіть шантажує жінку, що розповість про все чоловікові, навіть кидає у поштову скриньку листа. До речі, Нора до того обмежена у своїх домашніх правах, що навіть не має ключа від поштової скриньки.

Вважаючи чоловіка чесною, принциповою людиною, Нора й гадки не має, що він може погодитися на пропозицію Крогстада – не відкривати таємницю її вчинку перед світом за вигідну посаду у банку. Але їй здається, що він не допустить її сорому, і візьме усю провину на себе, захистить її. Нора навіть хоче піти з дому, накласти на себе руки, щоб не допустити цього, щоб не поставити коханого у скрутне становище, але їй бракує рішучості…

Ми бачимо, як поступово спадають вигадані, уявні блискучі прикраси з Хельмера. У цей час, який Норі треба виграти, поки її подруга береться умовити Крогстада, Хельмера дуже легко обдурити, що все йдеться добре. Він не помічає, що дружина дуже схвильована – за краще не помічати.

Він не дуже сумує, коли отримує звістку, що один з близьких друзів сім’ї тяжко хворий та змушений помирати на самоті.

І ось, нарешті, лист. Хельмер не захищає – звинувачує Нору. Він одразу ж думає, як піти на вимоги Крогстада, всі його принципи щезають.

А Нору, самовіддану дружину, буде покарано – їй не дозволять виховувати дітей. Але зовні все залишається, як було: для реноме Хельмера треба турбуватися “про спасіння залишків, уламків, декорума!”

Коли через кілька хвилин подружжя отримує повідомлення, що Крогстад не буде порушувати справу і повертає розписку Норі, Хельмер, немов нічого не сталося, знову говорить про своє кохання до Нори й відповідальність за неї. У нього навіть вириваються слова, що він її прощає, хоч вибачатися, перш за все, треба йому самому.

Ми бачимо, як у цих випробуваннях, за кілька страшних для неї годин, зростає самосвідомість Нори. Вона нарешті відчуває свою власну гідність: “Ти-то не судиш і не говориш, як людина, на яку я могла б покластися. Коли в тебе минув страх, – не за мене, а за себе, – коли вся небезпека для тебе минула, з тобою мовби нічого й не було.

Я, як і раніше, залишилася твоєю пташкою, жайворонком, лялькою, з якою тепер треба поводитися ще обережніше, бо вона виявилась не такою вже й міцною. Торвальд, у ту мить мені стало ясно, що я всі ті вісім років жила з чужою людиною”.

Нора має достатньо сил, щоб піти з цього дому, поїхати у рідне місто і спробувати стати гідною людиною, щоб мати моральне право виховувати власних дітей. Поки що вони залишаться у домі Хельмера на руках няні, що виховувала колись саму Нору. Вона іде у невідомість, але відмовляється від матеріальної допомоги чоловіка.

Можливо, він теж зможе змінити себе, інакше дивитиметься на світ, якщо “ляльку віднімуть”.

Цю п’єсу написано у сімдесяті роки XІX століття, у Норвегії, де жінка, як ми бачимо, мала обмежені права порівняно з чоловіком, але у розумінні законів людяності, у піднятті до висот морального максималізму Генріх Ібсен висунув на передній план саме героїню.

До речі, багато років на російській та німецькій сцені, куди вона вперше прийшла, драма “Ляльковий дім” мала назву “Нора”.