В історії російської поезії ім’я Марини Іванівни Цвєтаєвої стоїть поруч із іменами таких великих поетів, як Ахматова, Пастернак, Мандельштам. Вона – поет своєрідний, безумовно талановитий і безпосередній. Її вірші наповнені повітрям, світлом, безмежним простором. Будучи неординарною особистістю, Цвєтаєва відбивала у поезії самі складні почуття, погляди, емоції. Усе хотілося побачити, відчути, запам’ятати у своєї яркій і світлій ліриці:
…золоті часи,
Де погляд сміліший і серце чистіше! О, золоті імена: Гек Фін, Том Сойер, Принц
На початку століття серед символістів дуже модно було писати про потойбічний світ, про смерть. Самостійна Цвєтаєва теж віддала данину моді, але зробила це дивно безпосередньо, без картинної пози, зайвої слізливості і багатослівності. Зовсім молода, вона міркує про невідворотність свого відходу. З легким смутком, небагато іронічно, імовірно, тому, що до цього строку ще далеко -. пофілософствувала і відмахнулася:
Не думай, що тут – могила, Що я з’явлюся, загрожуючи… Я занадто сама любила Сміятися, коли не можна! І кров доливала до шкіри, І кучері мої вилися… Я теж була, перехожим!
Перехожий,
Рвучкій і активній натурі Цвєтаєвої було цікаво все. У прекрасному вірші “Бабусі” звучать ноти замилування і подиву, бажання зрозуміти власну бентежну душу:
День був безневинний, і вітер був свіжий,
Темні зірки згасли. – Бабуся! Цей жорстокий заколот У серце моєму не від Вас чи?..
Її поезія – фонтан, що б’є емоціями,, якщо не висловити їх, здається, розірветься душа. Таке безкомпромісне відношення до творчості характерно для великого поета, яким і була Марина Іванівна Цвєтаєва. Вона не могла і не хотіла приборкувати свої пориви і вільнолюбне серце. Ішла до людей з відкритою душею, віддаючи всю себе мистецтву:
Який-небудь предок мій був – скрипаль, Наїзник і злодій при цьому. Чи не тому моя доля бродяча І волосся пахнуть вітром? Чи не він, смаглявий, краде з гарби Рукою моєю – абрикоси, Винуватець жагучої моєї долі, Кучерявенький і горбоносий?
Цвєтаєва усвідомлювала свій талант, але нічого не робила для того, щоб стати відомою, більше публікуватися. Безмірна гординя втримувала її від необхідних кроків, щоб домогтися популярності. Вона вірила, що шанувальники самі знайдуть дорогу до її добутків, просто ще не прийшов час:
Моїм віршам, написаним так рано, Що і не знала я, що я поет, Що зірвалися, як бризи з фонтана, Як іскри з ракет… Розкиданим у пилу по магазинах (Де їх ніхто не брав і не бере), Моїм віршам, як дорогоцінним винам, Настане своя черга.
Добутки автора, багатогранні і талановиті, прийшли до нас поетичним щоденником, розповідаючи про важке, прекрасне і самовіддане життя поетеси, що не знає сумнівів, що твердо вірить у велику місію Росії. Сама ж Цвєтаєва загинула “у жерновах історії”, але не зігнулася, не змінила собі і своєму таланту:
Ні, легше життя віддати, чим година Цього блаженного тумана! Ти мені велиш – єдиний наказ! – І засипати, і просипатися – рано. Мабуть, що і снів не можна мені бачити, як очі закрию, Чи не простіше тоді – очі закрити мені власної рукою?
Вірші Цвєтаєвої знаходять веі нових і нових шанувальників, захоплених шанувальників. Ваша книга – це звістка “відтіля”, Ранкова, милостива звістка… Я давно вуж не приймаю дива, …
Але як солодко чути: “Чудо є!” (М. Волошин).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)