(народилася 1930 року)
Народилася в м. Ржищеві на Київщині в родині вчителів. Коли їй виповнилося шість років, батьки переїхали до Києва. Навчалася у педагогічному інституті, потім – у Московському літературному інституті ім. М. Горького.
Працювала сценаристом на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка.
Поетесу називають “королевою української поезії XX століття”. Уже перша збірка “Проміння землі” (1957) засвідчила про неабиякий талант письменниці. У доробку поетеси поетичні збірки “Вітрила” (1958), “Мандрівки
За роман у віршах “Маруся Чурай” Ліні Костенко присуджено Державну премію імені Т. Г. Шевченка, аза книгу “Інкрустації” (1994), яка вийшла друком за кордоном італійською мовою, – Міжнародну премію Франческо Петрарки. Нагороджена також іншими міжнародними преміями: фундації Антоновичів та імені Олени
“Поезія – це завжди неповторність… “
(за ліричними творами Л. Костенко)
… Вірш – одночасно наслідок впливу
Світу на поета і засіб впливу поета на світ.
В. Слапчук
Поезія – це завжди політ фантазії, творчої думки, пошук тих засобів мови, що здатні торкнутися струн душі людини. Спробуємо уявити на мить, що література, зокрема – поезія, раптом зникла у небуття. Мабуть, разом із нею зникли б наші почуття, душа народу стала б прозаїчною, буденною.
Митців на Україні, на щастя, було досить для того, щоб утвердити своєрідність нашої літератури серед інших літератур світу, підкреслити тільки їй одній притаманні риси. Але жінка-митець, а зокрема жінка-поет – явище надзвичайно рідкісне не тільки в нашій, а й світовій літературі. Своєрідним феноменом є жінки-поетеси: Леся Українка, Олена Теліга, Ліна Костенко…
Ліна Костенко… Українській літературі поталанило, що в ній є постать, яка життям і творчістю утверджує благородство, оригінальність, чесність і мудрість. Незалежний розум і гаряче серце ніколи не дозволяли Ліні Костенко відпочивати. Часто вона писала зовсім “не те”, чого від неї чекали, обурювала, викликала нищівні блискавки “згори”. Я люблю її творчість за те, що поетеса не обминає гострих, іноді болючих сторін життя.
Чорнобиль, відлуння Великої Вітчизняної війни, політика, занепад духовності, відродження рідної мови – ось деякі з актуальних проблем поезій Ліни Костенко. Окреме місце в творчості посідає тема самотньої старості, біль за втраченим минулим. У творі “Українське альфреско” перед нами постає, на перший погляд, ідилічна картина: ніби старовинний малюнок на вологій штукатурці:
Над шляхом, при долині, біля старого граба,
Де біла-біла хатка стоїть на самоті,
Живе там дід та баба, і курочка в них ряба,
Вона, мабуть, несе їм яєчка золоті…
Але поступово крізь ідилічний сум проступають болючі, навіть трагічні ноти:
Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки,
А потім довго-довго на призьбі ще сидять.
Я знаю, дід та баба – це коли є онуки,
А в них сусідські діти шовковицю їдять.
Поетеса ніби заклинає поглянути навколо: хіба мало навколо нас старих з “останньої в світі казки”, що на схилі віку залишилася на самоті.
У часи, коли культура і людяність відійшли на задній план, загубилися на шляхах соціальних революцій, поетеса закликає сучасників: “Люди, будьте взаємно ввічливі!” Вона сумує за втратою людьми відчуття поезії, тиші й дощу, і хоче не загубити віру в творчі сили народу, зберегти історичну пам’ять, пісню, красу мови і землі. Але мені імпонує й те, що Костенко не тільки борець, вона насамперед жінка, тому в творчому доробку поетеси чимало інтимної лірики. Здається, що її поезія звучить, як задушевна лірична пісня під акомпанемент сумної мелодії скрипки:
Недумано, негадано забігла в глухомань,
Де сосни пахнуть ладаном в кадильницях світань,
Де вечір пахне м’ятою, аж холодно джмелю.
А я тебе, а я тебе, а я тебе люблю!
Читаючи, розумієш, що цей твір – поезія серця, що зливається т з поезією природи.
Мабуть, тільки Ліна Костенко одна з усіх сучасних поетів змогла так по-жіночому ніжно й прекрасно розповісти про кохання:
Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним
(“Хай буде легко. Дотиком пера”).
Кохання ліричної героїні – “тільки сон, що ледь торкнувся пам’яті вустами”. Мені здається, що героїня поезій Костенко – жінка, яку час примусив бути мужньою, але яка й за цих умов не розгубила природної чарівності й краси.
Поет – дзеркало свого часу. Думаю, що сама такою поетесою стала Ліна Костенко. Завжди писала правду, не озираючись ні наліво, ні направо.
Від того дня, коли людина вперше зримувала слово, й до наших днів існує на землі поезія. Вона змушує думати, радіти, сумувати, любити, робить людину Особистістю. Завдання поета – показати красу слова:
Людей мільярди, і мільярди слів,
А ти їх мусиш вимовити вперше
(“Страшні слова, коли вони мовчать”).
Наш народ несе з собою у століття велику силу. Ніколи не поблякнуть золоті розсипи творів української поезії:
Все повторялось: і краса, й потворність,
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
Якийсь безсмертний дотик до душі.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)