Про поезію Маяковського найчастіше сперечаються, тому що непросто прийняти його вірші й зрозуміти – надто вже вони незвичайні. Але це – справжня поезія, тому що вона сповнена виразних і естетично переконливих художніх образів, які передають мінливість і багатство навколишнього світу. Яке ж поетичне “я” цього поета?
Перш за все воно яскраво виражене, як годилося футуристові. Він ставить своє “я” врівень з цілим світом, тому й звертається до Землі:
Земле! Ты! Нас – двоє,
Пораненных, загнанных ланями…
Так відчуває
Я одинок, как последний глаз у идущего к слепоте человека!
Позиція Маяковського висловлена часто різко, категорично, любов і ненависть виражені контрастно. Разом із тим поетичне “я” – це
Це душа його поезії, а химерна форма, незвичність образів – то лише спосіб подачі свого бачення світу. А шляхи розв’язання важливих задач сучасності лежать, на думку поета, через розуміння законів гармонії, через любов до всього навколишнього. Кохання до жінки – лише частина сприйняття світу через власне “я”. Але це почуття так само сильне, всеохватне:
И чувствую – “я” для меня мало. Кто-то из меня вырывается упрямо.
Поетичне “я” Маяковського інколи свідомо зухвале, воно кидає виклик усьому світові, який втратив гармонію:
Эй, вы! Небо! Снимите шляпу!
Я иду!
Але й сам поет, відкричавши свої гасла, відгримівши зболеними римами, ніби прислухається до всесвіту, який здається йому довершеним і живим:
Вселенная спит, положивши на лапу с клещами звезд огромное ухо.
І тоді знову відкривається уся незахищеність, вразливість його поетичного “я”.