Поезія Тютчева – одне із драгоценнейших надбань російської класичної літератури. Поезія Тютчева повна думки, але він був насамперед художником. Він жагуче любив життя. Радісним прийняттям життя наповнені вірші “Я пам’ятаю час золоте”, “Ні, мого ктебе пристрастья”, “Ще землі сумний вид…”, “Весна”, “Весняні води”, “Весняна гроза”. І в той же час саме Природа, на думку поета, – вище блаженство людини
Тютчев володів надзвичайно живим і безпосереднім почуттям природи. Поет охоче прибігав до уособлень:
Через звертання до неї нерідко розкривається мир людської душі у всьому багатстві переживань. Так, вірш “Фонтан” виражає характерну для Тютчева думка про одночасну велич і безсилля человечеекого розуму
Тютчев багато в чому ліричний поет. Крім великолепнейших картин природи його перу належить чимало віршів, присвячених високому почуттю любові до жінки. Поет був щасливий у любові, не міг жити без любові, любив з ранньої молодості до глибокої
Для пего це був час золоте – час суцільної закоханості в життя, у блискуче суспільство молодих, прекрасних жінок. Будучи некрасивим зовні, маленького росту, лысоватым, сухорлявим, він користувався великою популярністю серед дам вищого світла Москви, Петербурга, Парижа, Мюнхена. У чому ж полягав секрет чарівності Тютчева?
Я думаю, він скоряв жінок своїм інтелектом і неабиякою романтичною натурою. У його кращих ліричних віршах відчувається невимовна таємничість: Люблю ока твої, мій друг, Із грою їх полум’яно-чудесної, Коли їх піднімеш раптом И, немов блискавкою небесної, Оглянеш швидко ціле коло… У більшій частині своїх добутків поет ретельно приховує свого адресата, і лише по ледь помітних прикметах можна догадатися, до кого воно звернено: Вона сиділа на підлозі И купу листів розбирала. І, як остиглу золу, Брала їх у руки й кидала
Ці рядки присвячені другій дружині Тютчева – Ер-Пес типі Федорівні. Спостерігаючи роман свого чоловіка, вона зберегла самовладання, достоїнство й любов до нього. На схилі віку поет оцінить це й зрозуміє, що пішло з його життя зі смертю дружини: Любима ти, і так, як ти, любити – Ні, ником}’ ще не вдавалося!
ПРО, господи!..
И це пережити… II серце на клаптики не розірвалося… П’ятнадцять років тривав ” блаженно-фатальний” роман Тютчева з Е. А. Денисьевон.
Протягом яких автором був створений знаменитий деписьевский цикл, шедевр російської любовної лірики. У нього ввійшли такі вірші як “Приречення”. “ПРО, не тривож мене укорой справедливої…”, “У розлуці є високе значенье…
“, “Остання любов”. Тютчев писав: ПРО, як убийственно ми любимо… … Ми те всього вірніше губимо, Що серцю нашому милею! Дійсно, сам він став причиною відторгнення суспільством його коханій: зв’язок їх уважали порочної
Випробовуючи задушливе почуття сорому, поет пише своє звертання до Денисьевой: Чого молилася ти з любов’ю, Що як святиню берегла, – Доля людському суесловью На поруганье зрадила. Юрба ввійшла, юрба вломилася У святилище душі твоєї, И ти мимоволі постыдилась И таємниць, і жертв, доступних їй… Тим часом життя поета вже підходить до кінцю. Здається, повинні зазвучати вірша, у яких автор підводить підсумки свого буття
Але, всупереч хворобам, старості, продовжують звучати ноти любові: ПРО, як на схилі нашого років Нежней ми любимо й суеверней… Сіяй, сіяй, прощальне світло Любові останньої, зорі вечернею! Про ти, остання любов! Ти й блаженство й безнадійність.
Для мене поезія Тютчева – це Музика, що хвилює душу, що наповнює її безмежною любов’ю до всього: до людини, до природи, до Батьківщини, кживотным.
Його поезія проникає в самі таємні утолки моєї душі. Тютчев навчив мене зауважувати те, що раніше я не зауважувала, любуватися тим, що не кидається вглаза.