Я стенувся, відчувши уколу ліве стегно, підвівся на ліктях і зрозумів, чому так нестерпно боліли ноги – одна сильно кровоточила, а другої… другої, правої, не було зовсім… Я закричав; лікар з пожежником злякано подивились на мене; та лікар тільки знизав плечима й знов натиснув на поршень шприца, що поволі пішов донизу; я хотів ще раз поглянути на дошку, але пожежник стояв тепер зовсім близько біля мене й заступав її; я чув лише дух смалятини й бруду, що йшов від його форми, бачив тільки його втомлене, скорботне обличчя, і раптом я впізнав його:
– Молока, – тихо сказав я.
– Він, не розуміючи, напевно, про що я, здивовано глянув на мене.
Я розумів: хоча всього три місяці пройшло, як я кинув школу, в мені, брудному, неголеному й втомленому, важко було впізнати завжди в чистому одязі випещеного хлопчину, який бігав в комірчину сторожа пити свіже молоко…
Здогад з’явився на Біргелеровому лиці, але сердитий лікарів голос наказав виносити мене із зали малювання.
Три години потому мене з іншими пораненими вивезли на вантажній машині в евакуацію.
Через тиждень я вже міг вільно ворушити руками, які до того були сильно порізані й попечені. Перш за все я написав Біргелеру листа.
Але… лист повернувся… Виявилось, що на наступний день після нашого від’їзду, в гімназію влучила бомба. Біргелер якраз був там…
(2 votes, average: 4.00 out of 5)