Пімен – центральний персонаж трагедії О. С. Пушкіна “Борис Годунов” (1825), монах-літописець Чудова монастиря, “старець лагідний і смиренний”, під керівництвом якого складається молодий чернець Григорій Отреп’єв, майбутній Самозванець. Матеріал для цього образу (як і для інших) Пушкін почерпнув з “Історії…” М. М. Карамзіна, а також з епістолярної та житійної літератури XVI “Шв. (Наприклад, розповідь П. про кончину Федора Іоанновича заснований на творі патріарха Іова.) Пушкін писав, що характер П. не є його винахід: “У
П. – герой однієї сцени, п’ятої картини трагедії.
Роль П. відносно невелика. Проте функція цього персонажа у розвитку сюжету, в зчепленнях ідей, образів – важлива і значна. Колізія трагедії у сцені з П. отримує суттєві прояснення. З розповіді Шуйського в першій картині відомо про царевбивство, скоєному в Угличі, названий його винуватець – Борис Годунов.
Але Шуйський – свідок непрямий,
У тих же поняттях мислить і Воротинський, хоча його реакція більш емоційна: “Жахливе злодійство!” Зовсім інша (за тональністю, за змістом) оцінка П.: “Про страшне, небачене горі!” Страшним і небаченим це горе є тому, що гріх Бориса лягає на всіх, до нього всі виявляються причетними, бо “володарем собі царевбивцю ми нарекли”.
У словах П. не просто моральна оцінка, в якій не можна відмовити самому Годунову (муки совісті терзають і його). П. судить битійственно: злочин здійснив один чоловік, а тримати відповідь треба всім. Попереду небачене горі, що йде на Русь, “справжня біда державі московського”. (“Комедія про справжню біді держави московського…” – одне з чорнових назв пушкінської трагедії.) П. ще не знає, як проявиться це горе, але його передчуття робить монаха милосердним. Тому він карає нащадкам бути смиренними: нехай вони, поминаючи своїх царів, “за гріхи, за темні деянья, Спасителя смиренно благають”. Тут виявляється суттєва відмінність від “суду” Юродивого, що відмовив Борису в молитві.
Симетрія цих образів, П. і Юродивого, давно помічена і досліджена, зокрема, В. М. Непомнящим.
Однак близькість персонажів не означає, що вони однаково висловлюють “глас народу”, “глас божий”. Реалізм Пушкіна в тому і полягає, що кожен його герой має власний “голос”. Драматургія сцени в келії Чудова монастиря будується на контрасті спокою П. (постійний епітет: “Минулої спокійно і безмовно”, “його спокійний вигляд”, “спокійно дивиться на правих і винних”) та сум’яття Григорія, чий “спокій бісівське мечтанье турбувало”.
У продовженні всієї сцени П. намагається переконати Отреп’єва в марності мирських утіх і в блаженстві чернечого служіння. Проте його спогади про весело проведеної молодості, про гучні бенкетах і бойових сутичках тільки розпалюють уяву Григорія. Розповідь ж про Димитрія, особливо необережне згадка – “він був би твій ровесник”, – провокують “дивну думка”, яка визначить подальший хід подій.
П. як би виробляє Григорія в самозванці, причому зовсім ненавмисно.
У теорії драми така дія називається перипетією (відповідно до Аристотеля, “перемінних робляться в протилежність”). Внаслідок перипетії зав’язка трагедії затягується в драматургічний вузол. В опері М. П. Мусоргського “Борис Годунов” (1868-1872) роль П. була розширена. Йому композитор (і автор лібрето) передав розповідь Патріарха (п’ятнадцята картина трагедії – “Царська дума”) про чудесне прозріння сліпого пастуха перед труною царевича Димитрія. В опері цей розповідь слід після сцени з юродивий (у трагедії – перед нею) і стає останнім ударом долі, караючої дітовбивцю.
Найзнаменитіші виконавці ролі П. – І. В. Самарін (Малий театр, 1880), В. І. Качалов (МХТ, 1907); в опері – В. Р. Петров (1905) іМ. Д. Міхайлов (1936).
(2 votes, average: 4.50 out of 5)