У незапам’ятну старовину над пінистим Дніпром сидів, журячись, Громобой. Він кляне свій сумний жереб, злиденне й бездомне життя, з которою вуж готовий звести рахівницю. Але в образі суворого старого йому є Асмодей, обіцяє багатство, веселощі, дружбу князів і приязнь дівши. Замість же вимагає душу. Він переконує Громобоя, що пекло зовсім не страшне (“Наше пекло не гірше раю”), та й чекає він Громобоя в кожному разі – рано або пізно.
Размислив, той підписує договір, одержує гаманець зі златом, що не переводиться в ньому, і десять років
Разом зі своїми ніжними матерьми моляться вони про порятунок своїх душ і про прощення Громобою. Але роки проходять швидко, і наступає останній день дарованої Громобою безбідного життя. Що долається тоскою, він шукає порятунки в Спасовой ікони, але немає в душі його віри, і, призвавши дочок, він хоче їхньою безневинною
У глуху північ, коли вся Природа, здавалося, загрожує Громобою, є біс і, як не благає нещасний про відстрочку, має намір, вивергнувши його душу, скинути її в пекло. жахи якого тепер приховувати ні до чого. Але вид сплячих дитин запалює біса новою ідеєю, і він пропонує Громобою купити дочірніми душами ще десять років життя. Зляканий безоднями, що відкрилися йому,, Громобой будить чад, пише їхніми руками – і одержує відстрочку. Але, що погубили дочок, йому життя осоружне, немає в ній ні радості, ні відради, лише одне сумовите очікування кінця. І вид квітучих чад поселяє в душі його страшні борошна. Громобой, вся надія якого тепер у раскаянье, розорює двері будинку злиденним, сиротам і вдовам, будує храм, призиває майстра розписати ікони, і на одній з них святий з любов’ю дивиться на що моляться Громобоя з дочками.
Перед тої иконою молиться Громобой, обтяжений веригами.
Але час біжить, і наближається страшний строк. Зломлений недугою Громобой не в силах уже відвідувати храм і лише подъемлет до небес погляди, виконані лагідності й благання. І от страшний день настав, і страждаючий грішник зустрічає його “зі стогоном і слізьми”, оточений дочками, що моляться, не знаючої своєї частки. З настанням ночі затихає “предустрашенная” природа. І раптом віє тихий вітерець, відкривається Божий храм, і, оточений сяйвом, чудовий старець наближається до Громобою й дів.
Він стосується їх полою одягу, і діви поринають у сон. Обійнятий жахом Громобой зустрічає його погляд, повний докору, вопрошает, хто він і чого чекати, і старець відповідає, що його лик вони шанували в храмі, а Громобою варто сподіватися й страшитися. Разом із грозою приходить північ, і в полум’ї й тріску є біс. Однак вид старця бентежить його, він вимагає свого видобутку, але у висоті є ангел-месник і повідомляє волю творця: доколе той, хто чистий душою, не запалиться любов’ю до однієї з дів, не бачачи її, і не прийде зняти з її й сестер закляття, вони будуть спати непробудним сном, а душу їхнього батька присуджена нудитися в знедоленій могилі, очікуючи спокути й пробудження своїх чад
З настанням ранку знаходять сплячих дів і покійного Громобоя. І коли після поховання скорбні направляються в “будинок суму”, перед ними раптово встають гранітні стіни, що покриваються лісом, зі скреготом падають затвори на воротах, і, злякані, вони біжать. Незабаром у запустіння приходять околишні місця, їх залишають і люди, і звірі. І всяку північ виходить із самотньої могили тінь і простягає в благанні до неприступних стін руки, а одна зі сплячих встає і йде вкруг високої стіни, обертаючи вдалину погляд, повний туги й очікування (“Нейдет, нейдет рятівник!”). І з новою місяцем переміняється діва. І так течуть століття, і строк спокути невідомий
(1 votes, average: 5.00 out of 5)