Василеві думалось: скільки років існує людська цивілізація, стільки років і заряджена на безнастанну війну, й воює вона проти природи, й нищить її з тією ж завзятістю, з якою хоче утверджуватись і жити сама. Й тепер ось, таки відірвавшись від природи, вивищившись над нею й добре понищивши її, людина раптом осягає, що аж ніяк не стала від того дужчою й що треба не відриватись від природи, а жити з нею в злагоді. У гармонії.
Нехай росте цей терен, тримає кручу, хай плюскотить тихо по дну яруги вода, яку безпечно зачерпнути в долоні й напитись неперевареної
Стільки тисячоліть людство йшло, змагалося з природою, боролося з нею, часом таки прориваючись і до справжньої єдності з нею, будувало Парфенон на грецьких горах, “форум романум” і Капітолій на римських, храми ацтеків, московський Кремль. Здебільшого на узвишші.
Зручно оборонятись? Лиш почасти. Зі світом віч-на-віч боронитися, і вмирати, і жити. За всі двадцять п’ять років він стільки перебрав, переплив у себе того життя, не здаючи собі справи – для чого.
Це видавалось ніби метою, самоціллю.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)