За течією Рік байдужим плином гнаний, Я не залежав більш од гурту моряків: Зробили з них мішень крикливі Індіани, Прибивши цвяхами до барвних стояків. На вантажі свої я не звертав уваги, – Чи хліб фламандський віз, чи з Англії сукно, І, ледь урвався крик матроської ватаги, Я вирушив туди, куди хотів давно. Скажено хлюпали припливи океанські, А я, колись глухий, як мозок дітвори, Все за водою плив! І заколот гігантський Зняли Півострови, простори і вітри. Моє пробудження благословили шквали, Мов корок, танцював я на морських валах, Що їх візничими
В настої зорянім, в Морській Поемі милій Я плавав і ковтав зелену синь тоді, Як мрець замислений вигулькує з-під хвилі, Неначе тьмяний знак занурення в воді; Там, раптом синяві підфарбувавши вири, Повільні ритми й шал у днину осяйну, П’янкіші од вина, потужніші за ліри, Витворюють гірку любовну рябизну! Я блискавицями роздерте небо знаю, Прибої, течії, смеркання голубі, Світапки, збуджені, мов голубині зграї,
Розлючені вали в звіриній істерії, Що брали штурмом риф, уповні бачив я, Не знаючи, що блиск од сяйних ніг Марії Утихомирює захекані моря. На берегах Флорид мені траплялось зріти Квітки, подібні до паптерячих зіниць! Мов сяйні віжки, сніп веселок розмаїтий До лазурових стад стремів на повну міць! Я бачив, як шумлять драговини та верші, Де в комишах гниє морський Левіафан!
Як падають у штиль гігантські хвилі перші, Як даль врізається в бездонний океан! Льодовики, сонця, і небеса, й заграви! Гидотні обмілі серед рудих заток, Куди обліплені комахами удави Падуть у смороді з покручених гілок! Хотів би показать я гомінкій малечі Співочих риб, дорад, що блискотять між хвиль. – І піна вквітчана мої гойдала втечі, І вітер додавав мені не раз зусиль. А море – мученик у безбрежпім світі – Мене підносило па схлипах злих своїх, Воно несло мені свої тінисті квіти, А я, мов дівчина навколішках, затих…
І, взявшись па своїх бортах птахів гойдати, Їх чвари і послід, я, майже острівець, Ледь задкував, коли в мої топкі канати, Шукаючи нічліг, чіплявся пухлий мрець! Під гривою заток я – корабель пропащий, – Закинутий у вись етерпу без птахів, Звідкіль ні монітор, ні парусник найкращий Не вирвуть остова, що від води сп’янів; Я, що в бузковій млі повільно так пролазив, Довбаючи, як мур, червопийиебокрай, Де видно – о нектар солодких віршомазів! – Небесні сопляки та сонячний лишай; Я, весь плямований вогнистою дугою, Що мчав і гнав ескорт із коників морських (Ультрамаринове склепіння паді мною Валилось, плавлячись у вирвах вогняних), Я, жахом пройнятий, бо округ потойбічний Тремтів од ревища Мальштремів та Биків, Ясних застиглостей вивідувач одвічний, – Я за Європою прадавньою тужив! Архіпелаги зір та острови незнані Я зрів, де небеса відкриті для плавців: – В такі-от ночі ти дрімаєш у вигнанні, О зграє злотних птиць, Снаго прийдешніх днів?
Доволі плакав я! Жорстокі всі світання, Гіркі усі сонця й пекельний молодик: Заціпило мені від лютого кохання. Нехай тріщить мій кіль! Поринути в потік! За європейською сумуючи водою. Холодну та брудну калюжу бачу я, Де вутлий корабель, як мотиля весною, Пускає в присмерку засмучене хлоп’я.
І я, купаючись у ваших млостях, хвилі, Не можу більше йти в кільватері купців, Під оком злих мостів я пропливать не в силі, Ані збивать пиху з вогнів і прапорів. Переклад В. Ткаченка
(1 votes, average: 5.00 out of 5)