Особливість пушкінського опису, у першу чергу, визначається епітетом “пишне” (увяданье). Не просто увяданье, а увяданье святкове, урочисте, пишне. Тому стають особливо відчутними й обрані Пушкіним слова для визначення фарб осіни – лісу не просто червоні й жовті, але
У багрець і в золото одягнені ліси.
Слово “золото” взагалі надає образу осінньої природи врочисто пишний відтінок, слово ж “багрець” викликає асоціації пурпурного одягу царів і багряниці (багряниця – одяг ведених на страту) – одночасно. Той же характер
Ведуть до мене коня; у роздоль відкритому.
Махаючи гривою, він вершника несе,
И лунко під його копитом, що блищить
Дзенькає промерзлий справ, і тріскається лід.
Копито, ЩоБлищить, – це всього-на-всього копито, що при бігу коня відсвічує блискітками стертої і як би відполірованої нижньої поверхні підкови. Такий основний зміст слова. Але в контексті слово “блистающим” самим своїм святковим звучанням додатково посиленим двома яскравими й “дзвінкими”
И с кожної восени я розцвітаю знову;
Здоров’ю моєму корисний російський холод;
До звичок буття знову почуваю любов:
Чредой злітає сон, чредой знаходить голод;
Легко й радісно грає в серце кров,
Бажання киплять – я знову щасливий, молодий…
Осінь була любимейшим часом Творчості Пушкіна. Творчість – завжди твердження життя. Тому опис картин увядающей природи завершується описом процесу творчого натхнення, що сприймається як потужне твердження життя:
…верб солодкій тиші
Я солодко приспаний моїм воображеньем,
И пробуджується поезія в мені:
Душу соромиться ліричним волненьем,
Тріпотить і звучить, і шукає, як у сні,
Вилити нарешті вільним проявленьем…
У такому контексті виникає, що завершує весь уривок, могутній образ творчості, посилений чудовим образом корабля – вічного символу руху вперед:
Так дрімає нерухомий корабель у недвижній волозі. Але чу! – матроси раптом кидаються, повзуть Нагору, долілиць ~ і вітрила надулися, вітром повні, Громада рушила й розсікає хвилі. Лірика тридцятих років містить у собі невеликий цикл коротких віршів, написаних елегійним дистихом.
Вони говорять про різні речі – про риму, про одній із царскосельских статуй, про дитинство Ломоносова, про завершення роботи над “Євгенієм Онєгіним.”. Їх усіх поєднує єдине й глибоке почуття античності в тім її розумінні, яке створювалося пізнім російським класицизмом.
Особливо цікаво щодо цього пушкінський вірш, присвячений царскосельскому фонтану із бронзовою скульптурою дівчини з розбитим глечиком. Фігура дівчини виліплена художником П. П. Соколовим в узагальнених класичних формах, із привнесенням, однак, у неї такої життєвості й щиросердечної теплоти, що скульптура по своїй художній виразності далеко виходить за межі. эстетических норм мистецтва класицизму, наочно свідчачи про те, що кращі досягнення класицизму здатні були входити як момент эстетической наступності й у більше пізні художні системи. Кращою характеристикою скульптури Соколова щодо цього і є вірш Пушкіна “Царскосельская статуя”.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)