Павутину. Листя. Сонце. Повітря. Знову павутину.
Тихо. Тепло. Сухо.
Прозоро. Місто. Повільні рухи. Тропа. Тропа.
Золото… Золото дерев. Золото трав. Ліс.
М’якість. Трава. Дерева. Небо.
Тиша. Сон хилить. Не хочу закривати ока. Мить, ще мить.
Хочеться бігти, кричати, несамовито нестися кудись удалину. Якась тепла свіжість. “Мурашки” по спині. Так тихо, що соромно будити цю тишу будь-якими рухами
Листя. Синє листя. Синє від інею. Не можу дивитися.
Ще тільки вчора – сонце, павутину, сьогодні – синє листя. Уже немає
Хмари. Вітер. Вогкість. Вогкість. Велика й маленька парасольки.
Цілі сім’ї парасольок. Сховаюся під ними від цього пронизливого дощу. Дощ… Ллє вже цілий день, не вщухає ні на мить, куйовдить останні листочки, рве їх з дерев і кидає під ноги перехожим. Вітер.
Січе безжалісно особа й аж обпалює руки. Кутаюся в плащ, нахиляю голову й біжу домийся
Гарячий чай. Крісло. Ковдра. Приємне тепло по тілу.
Дихаю на замерзлі долоні й грію їх об чашку. Хочу вигнати із себе залишки осіни, стрибаю, щоб розігріти кров, зрештою стомлююся й начебто завмираю
Сідаю в крісло, натаскую по самі вуха пухова ковдра й… засипаю
За вікном сонце, золото, золото трав, золото дерев. Павутину. Мільйони ниточок павутини. І люди. Лежать і бачать дивовижні сни, схожі на мій