Недавно я побувала на персональній виставці московського художника Геннадія Павлова. Я люблю іконопис, а в роботах Павлова я відчула елементи іконопису. Яскраві, глибокі кольори, чітко зазначені предмети, зміщена перспектива.
Точніше сказати – зворотна перспектива: чим далі предмет, тим він крупніше. І нарешті, все це висвітлено таким чарівним світлом, що бачиш казкову прозорість повітря. Це изумительно, тому що повітря не бачимо, його можна тільки відчути, як вітер. І ще я помітила деякий світський изиск у його роботах, що набудовує на
Я не вважаю себе знавцем живопису, але мій скромний досвід, сподіваюся, дозволить мені небагато порассуждать і навіть пофілософствувати на тему: художник – картина – життя
Скажу відразу, що черговість цих слів-понять у рядку нічого не значить. У кожного художника на першому плані завжди щось своє: в одного – життя, в іншого – він сам, у третього… Мабуть, Павлов – третій варіант: у нього на першому плані все-таки картина
Незважаючи на простоту сюжетів, картини Павлова точні за задумом, зачіпають ніжні струни
От древні храми Пскова, Новгорода, які на полотнах Павлова світяться як би зсередини, а точніше – “виливають” світло. Мені здається, так спалахує свіча перед тим, як згаснути. Я знаю, що це досягається досить простим прийомом, що називається “контржур” (проти світла). Але Павлов це використовує дивно: немов сонце встає через будинок. Церква зметнулася нагору, немов крутогрудий лебідь розправляє перед зльотом свої крила.
Тут цікавий момент передачі художником почуттів тих зодчих, які побудували зображувану їм красу. Точно по Андерсену: “перестворив”!
Перестворюючи, художник вніс у ці, що як би йдуть у минуле, архітектурні пам’ятники думка про можливість їхнього відродження в майбутньому. Художник попереджає співвітчизників: перш ніж ударити молотом по цих стінах, подумайте, хто створить вам ще таку красу й велич
Я звернула увагу, що на картинах Павлова храми безлюдні: мир як би застиг усередині них. Тло зовсім умовний, як на древніх іконах. Пейзажі більше роблять враження своєрідних портретів.
Храми начебто мають свій лик – одушевлений і мудрий. Я довго й неспішно розглядала картини, немов обходила будинок навкруги. Було відчуття, що я десь уже бачила таке чудо – може, у снах, де все відбувається немов всумерках.
Отже, сутінки, переддень ночі й – ніч. Освітлені західним або висхідним сонцем встають на картинах Павлова будинку й храми, неспішно йдуть люди по вулицях гаряче улюбленої художником древньої Москви. Один з його героїв, міський дивак, бродить по вулицях з єдиною метою – споглядати знайомі з дитинства види
Картини Павлова мені нагадали рядок з Лермонтова: “Спить земля в сиянье блакитному”. Лермонтовский дух відкрив мені ще одну грань Творчості Павлова: мир урочистий і спокійний, і лише людина терзається страстями. Але це я відчула тільки завдяки сутінковому світлу. У діях людей, зображених на картинах Павлова, немає нічого особливого. Роздирання ці – скоріше, роздирання їхнього духу.
Зовні вони зайняті звичайними справами: качаються на човнах, ловлять рибу, дивляться на зірки опівночі з котом. Але… Це ж котбаюн на ланцюжку! І дерева якісь не теперішні: у їхніх кронах відбиваються зірки.
А як це трапилося, що рибалки ловлять рибу з вітрильних човнів у центрі Москви? Так ще й вітрила смугасті… Ні, це скоріше дух Андерсена, а не Лермонтова, а втім – це живе й дихає казковий мир художника Геннадія Павлова.
У виставочному залі було багато народу, але я помітила це, коли зібралася йти. Творчість художника, стало бути, розташовує до інтимного сприйняття. Це теж, мені здається, достоїнство
Виставка відбулася на чудесній горбкуватій окраїні, у Раменках. У Павлова звичайна для нашої дійсності доля. Широкої популярності ні, але художник продовжує йти по вибраному шляху – завзято й твердо. Як у багатьох московських художників, його картини теж, напевно, ідуть у колекції за кордон, а в нього залишаються тільки слайди.
Так, від виставки до виставки – уперед, може бути, до світової слави. Я щиро бажаю йому великі творчі шляхи
(1 votes, average: 5.00 out of 5)