ОКРИЛЕНІСТЬ ДУХА До вас усім – що мені, ні в чому не міри, що знала. Чужі й свої?.’ – Я звертаюся з вимогою віри И с проханням про любов. М. Цветаева Поезія Марини Іванівни Цветаевой яскравого, самобутнього й невгамовна, як і душу автора
Її добутку нагадують кораблі, що штурмують бурхливі води океану. Цветаева ввірвалася в літературу шквалом тим, образів і пристрастей. Спочатку вона намагалася зрозуміти джерела власної геніальності, народження натхнення, звертаючись до своєю яркою й рвучкої натури. Красною кистю Горобина запалилася
Падали
День був суботній: Іоанн Богослов. У навколишньому світі Марині Іванівні все интересно. Вона чує звуки й почуває заходи, точно й поэтично передає їх на сторінках своїх добутків. Цветаеву цікавлять вічні питання, що хвилюють людство протягом століть: що є буття й смерть, джерела життя й творчості
Уж скільки їх упало в безодню, Разверстую вдалині! Настане день, коли і я зникну З поверхні землі. Застигне все, що співало й боролося, Сіяло й рвалося: И зелень очей моїх, і ніжний голос, И золото волось.
Про свій прийдешній відхід автор говорить зовсім спокійно.
Поки ж – мир, що відкрився, прекрасний і світлий, складний і цікавий. Від цього безумно хочеться жити, радуватися навколишньому багатоликому миру й виливати побачене у вірші, такі ж безмежні, як рідні простори Росії. До вас усім – що мені, ні в чому не міри, що знала, Чужі й свої?! – Я звертаюся з вимогою віри И с проханням олюбви.
И день і ніч, і письмово й усно: За правду та й ні, За те, що мені так часто – занадто смутно И тільки двадцять років. – Послухайте! – Ще мене любите За те, що я вмру. Любов у поезії Цветаевой завжди величезна, нехай не взаємна, але глибокою й сильною, страхаючою своєю невгамовністю й жаром. Два сонця холонуть – про Господи, пощади! – v Одне – на небі, інше – у моїх грудях
Як ці сонця – чи прощу собі сама? – Як ці сонця зводили мене з розуму! І обоє холонуть – не боляче від їхніх променів! І те охолоне першим, що гарячої. Почуття Марини Іванівни позамежні, на грані можливого, того захоплює дух від віршів, що відкривають серце поета й безмежність можливостей
Кабы нас із тобою – так доля звела – Ох, веселі пішли б по землі справи! Не один би нам поклонився град, Ох, мій родный, мій природний, мій безрідний брат! Вірші Цветаевой нагадують бурхливі пасажі піаністів, що виливають у звуках свої емоції, фантазії
(2 votes, average: 3.50 out of 5)