Дотепер по-справжньому не зрозумілий Лютов – фігура надзвичайно важлива в художній системі Бабеля. Критика 20-х років, та й пізніше, зупинялася в здивуванні перед Лютовим: хто він? Дійсно, багато новел було написано від його особи. Він носив прізвище, під якою жив, діяв, писав і друкувався сам Бабель у газеті “Червоний кавалерист”. Цієї людини, Кирила Васильовича Лютова, добре пам’ятали бійці Першої Кінної, з якими письменник і після походу зберігав самі дружні відносини.
Може бути, він двійник автора, його ЭГО?
Багато схильні
Звичайно, багато почуттів і інтереси Лютова були дороги авторові “Конармии”. Його самітність, його відчуженість, його серце, що содрогается побачивши жорстокості, його прагнення злитися з масою, що грубіше, ніж він, але й победительнее, його цікавість, його зовнішній:
Исповедальная інтонація у висловленні від першої особи підсилює ілюзію інтимності, а інтимність сприяє ототожненню оповідача з автором. І вже незрозуміло, хто ж – Лютов або Бабель – говорить про себе: “Я знеміг і, согбенний під могильною короною, пішов уперед, вималивая в долі найпростіше з умінь – уменье вбити людини”.
Лютов В “Конармии” тому, імовірно, і носить це прізвище, що багато в чому його світосприймання тотожно світосприйманню Бабеля. Але Бабелеві – авторові щоденників 1920 року. Бабель співчуває Лютову, як може співчувати людина собі колишньому.
Однак до себе колишньому автор “Конармии” уже ставиться отчужденно-иронически. Це й створює дистанцію між Лютовим і автором, протистоїть ідеї їхнього ототожнення. Дистанція існує не тільки між Лютовим і автором, але й між Лютовим і конармейцами.
Письменник майстерно використав цю дистанцію. У силу його позиції ззовні Лютов бачить конармейцев інакше, чим вони бачать себе. Але й вони бачать його іншим, чим він себе
Їхня власна версія про себе коректується його сприйняттям їхніх учинків – і навпаки Завдяки висвітленню в різних дзеркалі-дзеркалі самовираження, самопізнання, у дзеркалі іншої свідомості,- характери конармейцев і Лютова здобувають обсяг більший, ніж якби кожний з них перебував тільки наодинці зі своїм “я”. І одночасно висвечиваются ті їхні сторони, які були б сховані при одним-єдиному джерелі світла. Стає ясним, що поводження конармейцев має різні імпульси. Вони лежать у сфері побутовий, фізіологічної, соціально-історичної, у досвіді багатовікової історії й у ситуації сьогоднішнього дня. Властиво, на аналізі відносин Лютов – конармейци й Лютов – Бабель кінчається звичайно питання про відносини між героями “Конармии” і автором
Але в “Конармии”, помітив критик Н. Степанов, є ще одне “діюча особа”: оповідання увесь час “переривається ліричними відступами, “пейзажами”, даними в іншому стилістичному плані, або іронією “автора без лапок”, як би постійно вартого за оповіданням”. Так, у новелі “Цвинтар у Козине” ми ясно чуємо скорботний авторський реквієм: “Об смерть, про користолюбець, про жадібний злодій, отчого ти не пошкодував нас, хоча б один раз?”
Із цим “автором без лапок”, що, звичайно, не дорівнює реальному, біографічному авторові, але найбільш близький йому за духом, зв’язаний символічний зміст багатьох новел. На противагу смерті й руйнуванню Бабель повідомляв найвищою цінністю життя. Він не тільки не іронізував над мрією Гедали про “Інтернаціонал добрих людей”, але сам тужив за ним.
Тому^-те й говорив “автор без лапок”: “Я кружляю по Житомиру й шукаю боязкої зірки”, тому-те підкреслював він її невірне світло: “Вона мигає й гасне – боязка зірка”; тому-те й описував крамницю лахмітника, як “коробочку допитливого й важливого хлопчика, з якого вийде…” – хто? Не герой і не мученик, а “професор ботаніки”. І коли Гедали говорив: “…я хочу, щоб кожну душу узяли на облік і дали б їй пайок по першій категорії”,- відповідь не випадково пахнула димом і гіркотою: “Його їдять із порохом…- говорив оповідач про Інтернаціонал,- і приправляють кращою кров’ю…”
Подібно многим іншим Бабель сприймав революцію як “перетинання мільйонної первісності” і “могутнього, потужного потоку життя”. Але трагічним тлом через всю “Конармию” проходить неможливість злитися, ототожнитися з новою силою. Потрму-то гірка фраза оповідача “Літопис буденних злодіянь тіснить мене невтомно, як порок серця” і сприймалася читачами як стогін, що вирвався з душі самого письменника
Схильний До метафоричности мислення, упевнений у тім, що стиль тримається “зчепленням окремих часток”, Бабель написав в одному з оповідань: “И ми почули велику безмовність рубання”. Він свідомо зневажив звичними поданнями, де “рубання” не могла бути “великої”, зневажив і реальністю, де “рубання” не могла бути “безмовної”. Народжений художній образ був його метафорою революції.
Бабель любив повторювати виречення: “Сила жадає, і тільки сум угамовує серце”. Ця завороженность силою, оказавшаяся потім, в 30-і роки, згубної для його свідомості й долі, у роки, коли йшла робота над “Конармией”, виступала як всеохоплюючий інтерес до розкріпачених, вільних, первозданних сил життя
(1 votes, average: 5.00 out of 5)