Образ душі поета в лірику М. Цветаевой

Вірші Марини Цветаевой улюблені багатьма поколениями читачів. Срібне століття російської поезії немислим без голосу цієї поетеси. Творчий шлях вона початку рано, перші вірші написані у віці шести років, перший збірник віршів “Вечірній альбом” – у всімнадцять.

Доля не балувала цю жінку, і вірші її часто перейняті сумом і самітністю.

Але любов до людини й всьому людському властива Цветаевой на всіх етапах її творчості Нескінченний інтерес Цветаевой до людини, до його душі творить глибокі поетичні образи любові й зстраждання,

а деякі її вірші – це міркування про місце й роль поета у світі. Людська душа – священна обитель духу, “не жартує брашнами” (тобто хлібами), піднесені почуття народжуються в душі, і головне завдання людини – випустить на волю найкраще зі своєї душі Цветаева пише: “Я одна з моєю великою любов’ю до власної моєї душі” (“Сонцем жилки налиті – не кров’ю… “). І почуття самітності без близьких людей підсилюється думкою про самітність кожної людини й у філософському змісті. Така самітність уже не пов’язане із присутствием або відсутністю кого-небудь поруч, ця самітність вищого порядку, що
народжується від неможливості поета бути понятим.

Відкол індивідуальної душі автора від розхожих переконань суспільства саме й викликає гомовлення жалю, ноти якого чутні крізь рядки: Ідіть же! – Мій голос ньому, И марні всі слова. Я знаю, що ні перед ким Не буду я права. (“Ідіть же!

– Мій голос ньому…”) Призначення поета – шукати красу у світі й раскривать її перед людьми. Але поетові уготована зла доля – як немає пророка у своїй батьківщині, так і краса, доторую поет відшукує своєю працею, виявляється “непотрібна сім’ї”. Осяяння приходять як би з нізвідки: “Співаком – у сні – відкритий закон зірки й формула квітки” (“Вірші ростуть, як зірки і як троянди…

“). Поет набудовує свою душу, як інструмент, щоб вона була співзвучна з усією Вселеної, мир сам приймає душу поця за свої таємничі лаштунки, винагороджуючи його такім способом за вірність і відданість людському духу: У щедре небо рвонуся за останнім привітом. Проріз зорі – і відповідної посмішки проріз… – Я и в передсмертній гикавці залишуся поетом! (“Знаю, умру на зорі!

На которій із двох…” ) Однак поетові призначено бути самотнім і незрозумілим сучасниками. Теперішній художник слова осознает свою спрямованість проти злободенності, проти рутини. Погляд у майбутнє характерний і для Цветаевой, ще в початковій своїй творчості риси, що вбачала, конфлікту з дійсністю й зі своїм часом.

Називая свої вірші “бризами з фонтана” і “іскрами з ракет” поетеса вказує на їхню цінність саме через роки, для наступних поколінь: Розкиданим у пилу по магазинах (Де їх ніхто не брав і не берет!) Моїм віршам, як дорогоцінним винам, Настане своя черга. (“Моїм віршам, написаним Так рано…

” ) Поезія Цветаевой – велика спадщина росіянці літіратури XX століття, цінність якого з роками буде незменно рости. Неповторна чарівність її віршів розкриє ще чимало таємниць перед кожною ліричною душею


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Образ душі поета в лірику М. Цветаевой