Казка про пригоди хлопчика Чоботарика.
Жив собі у зеленому лісі хлопчик. Жив і лиха не знав. Звали його Чоботарик, бо шив він людям чобітки та такі гарні й міцні, що сходиш у них всі нескінченні лісові стежки – і то вони не зносяться і не порвуться.
Звичайно, ліс восени ставав золотим, а взимку – срібним. Та це не вадило ні хлопчикові, ні його хатинці, ні самому лісові. Але одного року видалося неймовірно посушливе літо, і хоч би одна дощова краплина скотилася з небесного ока в зелене лоно лісів.
Лише самотня блискавка шугала в порожньому
Звірина тікала хто куди. Птахи здіймалися в небо, а гаддя – вужі, мідянки і полози – заповзали під землю в тісні задушливі нори. Довелося і хлопчику Чоботарику покидати домівку та рушати в дорогу, туди, куди вогонь не дістане.
Був той хлопчик білявий, а вийшов із поселища-згарища чорнявим та смаглявим, яким і належить, мабуть, бути справжньому Чоботарику. Іде він день – сухим
ЧЕРЕПАХОВЕ ЦАРСТВО А то було не місто і не село, а якесь князівство чи королівство. Простіше кажучи – – царство. Коли ж є царство, то є в ньому і трон.
Трон один. А сиділи на ньому – – одному – – зразу двоє: цар-черепашич і царівна-комарівна. І тісно, либонь, було їм сидіти на одному троні удвох. Через те вони таємно, нищечком дошкуляли одне одному чим тільки могли, хоч з вигляду лестили і догоджали так, що їм самим це давно вже обридло. Цар-черепашич любив пустелю і пустельних черепах.
Черепах, Проте, дужче, ніж пустелю, бо варили йому черепаховий суп і готували всілякі делікатеси. Ото тільки й міг споживати цар. Після доброго обіду йшов він у нескінченні пустельні зали палацу, вилежувався там на пісочку чи просто никав знічев’я.
Жили черепахи в глибоких підземних темницях, де розвелося їх сила-силенна. Скільки було їх насправді, до ладу не знали навіть в таємній царевій канцелярії, де, рахуючи тих черепах, постійно збивалися з ліку і щоразу мусили починати рахунок наново,- аж мерехтіло в очах. Цар був на диво зажерливий, тож сподівався прожити ще довгі віки.
А у довгих віках, як відомо, довгі мільйони днів. І на кожен день треба мати свіжий черепаховий суп!
КУдИ ПРОПАВ дОЩ? Царівна ж комарівна була з роду, навпаки, болотяного, водянистого і мочарного. Як їй надокучили ці нікчемні черепахи, цей примарний рипкий пісок і сам цар!
А що була роду відьмацького, то вміла вона в затишні години надвечір’я обернутися з людської подоби на маленьку комаху-комарицю і десь політати по світах, сісти комусь непомітно на лоба чи на руку – скуштувати крові. Тим тільки й жила. А до сплячого царя і близько тоді не підлітала – – такий осоружний їй був черепашачий дух. У царівни теж був таємний замулений колодязь під горою, де жила тьма-тьмуща комарів, з якими вона частенько справляла нічні банкети.
Але біда – колодязь з кожним роком усе дужче пересихав. І вельможні родичі царівни так охляли і занепали духом, що тільки й могли повзати, як неповороткі черепахи. Ото й надумалась царівна-комарівна не мало не багато: вкрасти у блискавки дощ, та й зібгати його, та й зачинити в колодязь на пожиток комарам. А що чаклунка надумає – то таке й зробить… Довго й таємно готувала вона й муштрувала полчища молодих бравих комарів. І от одної негожої днини – коли все довкола принишкло у передгроззі і темні хмари облягли крайнебо, сталося задумане. З колодязя вилетіла звивиста хмара – густа і така сіра, що ніхто б не повірив, що це були комарині полчища.
Вони налетіли на дощ так стрімко, що ніде навіть не блимнуло. Кожен комар вхопив, як ординець, по дощовій краплині і хутко втік назад у темний пересохлий колодязь. Царівна-комарівна тільки й встигла закрити його лядою і замкнути хоботком на сім срібних замочків… Де на той час була блискавиця? Може, заблукала в височині, може, забарилася в гостях у свого брата – сонця? де б не забарилася, а живе вона в парі з дощем, і без нього їй – ніяк. І літала лиха й розгнівана блискавиця, все палячи і нищачи на своєму шляху.
Це і ліс вона попалила. Інакше не стояв би Чоботарик біля воріт міста не міста, села не села. Одне слово – царства.
ЦАРІВНА НА ВЕЖІ “Чудасія!”- здвигнув плечима Чоботарик, вступаючи у ворота, зроблені з черепахових панцирів. “дивина… “- подумав він, глянувши на дахи будинків, вкриті черепашачими панцирами. А коли зиркнув попід ноги і побачив, що ступає бруківкою з черепахових панцирів, то на серці йому зробилося тоскно. Та мусив же Чоботарик шукати собі десь притулку, бодай на ніч. Скрізь як вимерло. Лише попід вікнами розпеченого сонцем палацу чувся шурхіт сухого піску.
Пообідня година. Спав цар. Спали всі його слуги, словом – все царство. Лише вартовий ходив довкола садиби, та й то не для того, щоб вартувати, а щоб навівати солодший сон; тому й висипана була для нього доріжка із найспівучішого, найрипливішого піску. “Шурх-шурх-шурх… “- чуєте?..
Справді можна заснути. “Чудасія”,- ще раз повторив подумки Чоботарик, приступившись зовсім близенько і побачивши, що вартовий, у касці з черепахового панцира, кружляє із заплющеними очима спить на ходу! “Ні, краще ночувати у чистому полі, аніж тут”,- вирішив Чоботарик, минаючи порожнє місто, не помічений аніким… Лише одна істота на все царство з високої вежі палацу стежила за ним. Бачила ще звіддаля маленьку цяточку серед безкрайньої рівнини, бачила стрункого смаглявого хлопця перед грубими порепаними і вигнутими ворітьми, бачила здивування і смуток у його очах.
То була царівна-комарівна, котра каралася задухою і безсонням на найвищій вежі палацу. Тяжка застояна кров шугонула їй раптом в голову… Хтозна, може це якесь дивне кохання сколихнуло у ній предковічне серце? Адже вона,- хоч круть, хоч верть,- а була справжньою царівною. А з царівнами, бодай раз на віку, трапляється й таке.
Що не кажи, а цієї миті царівна-комарівна з особливим, незвіданим нетерпінням чекала настання сутінків – і сонце чи не з її волі тьмяніло швидше, ніж будь-коли… Царівна чекала, аби мерщій перевтілитись у маленьку проворну комашку і не згубити з очей хлопця, який вже виходив через другі ворота з міста.
ПЛУГАТАР, КАТРУСЯ І ЗАБАРА Як воно не буває ні в житті, ані в казці без добрих людей – так і тут. Бо і справді: жив за мурами міста один добрий чоловік. Це вже так ведеться: як зла людина надибує саме злу людину хоч би й серед тисячі добрих, так і добра зустрічається з доброю, хоч би залягла довкола зла й недобра пустеля. Вже геть споночіло, але щойно постукав Чоботарик у причілкове віконце глиняної хатини, як уже й об’явився у дверях добрий чоловік. І вже за другим словом вони заприязнилися, як то буває між людьми простими і звичайними. Звали чоловіка Плугатар.
Колись давно, з ді-да-прадіда, ходили всі плугатарі за плугами, і місцина за пагорбом була зручна і невітряна… Жили-поживали, аж поки на пагорбах оселився лихий цар-черепашич. Турнути було б його із тих височин плугатарям – так через добру вдачу свою пожаліли.
А цар підкупами та підступами з часом укріпився і забагатів. Нестямились люди, коли й верховодити почав над усім. І розляглася довкола пустеля. Подалися люди в інші краї щастя-долі шукати. Лишився один Плугатар. Єдине, що дозволялося в царстві вирощувати,- це кавуни.
Бо схожі вони в смугастій шкаралупі на черепах, а всередині – червоні й солодкі. Те, що всередині, було до вподоби царівні, а те, що зверху, тішило царя. В таємній канцелярії, бачачи таку рідкісну згоду поміж вінценосними особами, вирішили навіть прикрасити всі жовті прапо- Ри в царстві зображенням кавуна.
Щоправда, цар-черепашич пристав на це лише тоді, коли переконався, що кавуни будуть зображені з маленькими хвостиками, схожими на черепашачі… А що в дядечка Плугатаря був окрім поля ще й невеликий баштанчик, де росли кавуни, то шкода йому стало покидати напризволяще. Жито не росте, то й кавуни – – добре. І жила на баштані єдина вільна на все царство ста-ра-престара черепаха Забара. Колись, як вона була молодою, її звали Незабарою. Та й тоді їй було, мабуть, років двісті, тож царські кухарі спровадили її подалі з очей, бо ще зварять суп із такої старої черепахи – буде біда.
І баштан добре, і черепаха Забара добре, але було б погано, якби в такого доброго чоловіка, як Плугатар та не було дочки Катрусі. Це ж вона розмалювала всю хату – і всередині, і знадвору – різними квітами, травами, які росли за селом. Тут були і лілії, і волошки, і мальви, і жоржини, і троянди, і чорнобривці. І вишні цвіли серед розмаїтого зілля. І пшеничне колосся переплелося з барвінком. У цій хаті сиділи Чоботарик і дядько Плугатар, гомоніли про посуху та про лихого царя. А Катруся частувала їх достиглими кавунами.
Тим часом за віконною шибкою дзигкотіла в нічній пітьмі, дослухаючись до розмови, маленька комариця. Вона ковзалась по слизькому склу, нічого не чула, але добре бачила, як перезиралися проміж себе Катруся і молодий смаглявий хлопець, ніби золоте світло розливали очима.
КАТРУСЯ дАЄ ЛЯПАСА ЦАРІВНІ Так і зостався Чоботарик пожити в гостинній хатині. Одразу заходився справляти чоботи: прості і великі – Плугатареві, маленькі й червоні – його доньці. І над маленькими чобітками порався чомусь довше, аніж над великими. Мабуть, не хотілося покидати так швидко гостинну хатину або хто знає… А в палаці все йшло своїм звичаєм.
Мільйони черепах сумно і приречено чекали своєї черги у підземеллі. Цар-черепашич споживав свій улюблений супчик і походжав по просторих покоях, граючись, наче бісером, жовтим піском, поки не зморював його одноманітний, як пустеля Сахара, сон. Від безпробудного спання тіло в царя-черепашича стало таке піщанисте, що ледве трималося купи.
Царівна ж комарівна тепер щовечора прилітала до хатини, щоб хоч крізь шибку побачити Чоботарика. З кожним днем вона худла й марніла, та це ставало їй у пригоді, адже літалося їй, худій і змарнілій, набагато легше. Як зла осіння муха, товклася вона біля вікон, а в хату залітати остерігалась, бо царівни дуже обережні навіть в найпалкіших своїх почуттях. Але всьому надходить кінець. Ось і Чоботарик уже забив останнього цвяшка в червоний чобіток.
А як приміряла чобітки Катруся, то миттю перетворилася з малої дівчинки на гарну і ставну дівчину. дядько Плугатар і Забара подалися на баштан вибирати на вечерю найкращого кавуна. А Чоботарик із Катрусею стояли біля хатини і дивилися на згасаюче сонце. Чомусь їм обом було журно на серці. Про щось вони говорили тихо-тихо, не добираючи слів, ніби й не говорили, а тільки дихали якимись ледь чутними неземними словами, які народжуються саме такими погідними надвечір’ями.
Висріблилась на небі перша нічна зірка. І раптом, невідь-звідки, з’явився маленький комарик і стрімко сів на смагляву щоку Чоботарика. Лясь! – – несамохіть Катрусина рука тихо ляснула там, де сидів комарик. Хіба ж та рука знала, що то не простий комарик, а сама царівна-комарівна, яка втратила будь-яку обачність, і хоч би вмерла, а хотіла дізнатися, про що це можна розмовляти так тихо-тихо… Та й пощастило цього разу необачливій царівні! Якби була не любила Катруся Чоботарика, то не жити б комарівні на світі.
А так лише ляснула Катруся, ніби голублячи, свого милого по щоці, та й то біда. Перевертом покотилася оглушена комарівна додолу. А коли прочумалась, то побачила високо вгорі з’єднані в поцілункові вуста хлопця і дівчини. Скосила око – – і коло самого свого носа побачила Катрусині ноги у велетенських червоних чобітках. “А бодай тобі із твоїми чобітками і Чоботариком вкупі!”- тільки й видихнула з пом’ятих грудей та швиденько поповзла чимдалі. добре, що закохані цілуються не так хутко, як літає комарик, ба навіть повзає, повільніше за стару черепаху Забару.
Ой і розгулялася царівна опісля цієї пригоди! Здається, ночувала і днювала у вогкому темному колодязі зі своїми родаками комарами. Якби хто тоді спинився при колодязі та добре прислухався, то почув би тонкий дзюмріт і писк, що ходив, наче пекельними колами, в глибочині. А то співали комарі своєї улюбленої пісні: “Ой що ж то за шум учинився, що комар на комарисі оженився”. Ще трохи – – і була б забула царівна чарівні відьмацькі заклинання, які обертають її з комахи в людину,- так би і не вийшла ніколи з комариного поріддя.
Та жадоба помсти не давала їй знетямитися вкінець… Напоумив найтовстіший, а значить і наймудріший, з-поміж усіх комарів комар. “діло просте,- каже,- царівно. дощі у нас? У нас…
А хто із смертних чи навіть з безсмертних до блискавки приступиться?” Тут лише отямилася комарівна… І вже наступного ранку їхали на черепахах двірцеві охоронці до Плугатаревої хатини. Не рано, не пізно – пополудні нарешті прибули. Ох і натомилися ж!..
– Ось вам царський указ, дядьку: “Оскільки Чоботарик проживає в нашому царстві, то нехай і роботу робить царську. Велено пошити царівні-комарівні червоні чобітки за три дні. Та не прості, а підкуті щирим золотом з блискавки. А як ні, то не зносити вам усім голови”.
І поїхали мерщій назад, щоб хоч ніч не прихопила в дорозі.
ЯК ВИРІШИЛА ПОМСТИТИСЯ ЦАРІВНА. КАТРУСИН СОН. ЗАБАРА ВПРЯГАЄТЬСЯ В ПЛУГ Що його робити? Чобітки Чоботарик пошиє й за день – а як взяти у блискавки золото? думали-гадали і не могли нічого придумати.
Часом людина проллє ріки сліз, а вони їй нічого не скажуть. А бува, одна-єдина сльозина повідає все, і розрадить, і втішить. Так і Катруся півночі плакала-ридала, і коли вже, здавалося, сліз не стало, набігла на сухі очі одна-єдина сльоза, скрапнула на щоку з вій і раптом прошепотіла: “Я, сльоза, знаю: в душі людській теж шумлять грози і гримлять громи. І чи не я сестра кожній дощовій крапелині? Завтра пролітатиме блискавка понад занедбаним полем, що за баштаном.
Виоріть Борозну, побачить її блискавка й ляже в неї спочити… ” І ще довго щось шепотіла дівчині, аж поки обох їх не зморив сон. Рано-вранці розповіла Катруся свій дивний сон. дядько Плугатар дістав із комори старого залізного плуга, який вже взявся тонкою пухиристою іржею. Прислужилася стара черепаха Забара – почистила плуг до ясного, наче дзеркало, полиску.
А коли вийшли за баштан на занедбане і давно не оране поле, то, хоч як дядько Плугатар сміявся з неї, впряглася в плуг. Була вона менша від найменшої конячини, менша від найменшого вола, але мала вперту черепашачу силу. На своєму віку Забара бачила безліч різних блискавиць, то і знала, яку завдовжки борозну треба вивести.
Мало-помалу, тягнучи за собою плуг, і справді черепаха дроорала серед пустельного поля таку борозну кривулясту і хитромудру, що Плугатар лише дивувався: “Ну і ну – справжня небесна робота”.
БЛИСКАВКА ЗНАХОдИТЬ дОЩ І коли надвечір самотня блискавиця, яка досі шукала дощу і не знаходила, бо сидів він у темному колодязі, зачинений царівною-комарівною, пролітала попелястим вибляклим небом і побачила на пагорбах чудне місто, а в долині – занедбане поле з однією-єдиною чорною, як ніч, і такою гарною, манливою борозною посередині, то почула неземну свою втому. Швидко опустилася в сутінках, лягла в прохолодну борозну, загорнулася чорноземною скибою з головою – і вмить заснула… Взяв Чоботарик у сплячої блискавки лише маленький шматочок золота на підківки для вже пошитих чобіток лихій царівні.
А та як побачила, що чобітки вже готові,- тільки пискнула тонко по-комариному з досади і пошкутильгала на високу вежу, поміряла чобітки – саме до ноги. “Та нехай вони не носяться, а швидше розтопчуться, поб’ються, подеруться!” Вийшла надвір та тільки “кресь-кресь” золотими підківками по бруківці з черепахових панцирів. Туди й сюди, наліво й направо походжала перед палацом. Цар-черепашич солодко плямкав губами крізь сон від отого кресання: снилися йому молоді забуті роки. Кресала царівна-комарівна день, кресала другий і на третій не вгамувалася.
Міцно спала блискавка у борозні, та коли нарешті пробудилася і помітила, що пропав у неї маленький шматочок золота, і коли почула золоте кресання на пагорбі, то аж затрясло її з гніву. Зметнулася високо в небо, побачила на плацу нерозумну царівну-комарівну і з розгону шугонула вниз, прямісінько попід ноги царівні, так що вона ледве встигла вилетіти з червоних чобіток маленьким комариком, навіки забувши чарівні слова, які обертали її в людину… Від удару блискавки світом так струсонуло, що цар-черепашич разом із своїм палацом розсипався на безліч жовтих піщинок. А з темного колодязя зірвало сім срібних замочків.
Відтіль вирвалися на волю міріади дощових крапелин, закружляли у стрімкому танці, обплели кохану золоту блискавку і, коли їх стало міріади міріад, рясною зливою пролились на спраглу землю. Заврунилися засохлі поля і луки, пустили гнучкі паростки випалені ліси, потекли ріки і потоки, видолинки, де колись стояли озера, знов виповнились прозорою, джерельною водою. Отак скінчилося царювання лихого царя-черепашича.
З темних печер повиповзали щасливі черепахи. І тоді Забара зібрала все черепашаче плем’я і повела його в далекі рідні краї, бо ніхто окрім неї не пам’ятав туди дороги. Вона несподівано так помолодшала, що всі почали її знову називати Незабарою… А Плугатареві, Чоботарику і Катрусі ота борозна, де спочивала блискавка, вродила золоте пшеничне колосся.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)