На проспекті Героїв Сталінграда моя родина живе з 1967 року. Раніше він називався вулицею Байрона. Може, комусь хочеться жити на широкій гучній магістралі з потоком машин у десять рядів. А комусь до душі затишні котеджі на тихих тінистих вуличках старого центра. Одному подавай “висотку”, а інший мріє про грядку з укропом і петунією під вікном.
У кожної вулиці, як і в людини, своє обличчя, свої проблеми, свій подих.
Наш проспект тягнеться від проспекту Гагаріна на заході до району Тракторного заводу на сході. Його перетинають інші вулиці,
Але ще наприкінці 60-х моя мама з нашого вікна спостерігала зліт і посадку літаків у Харківському аеропорті. У фотоальбомі “Харків. Архітектура і пам’ятники” є гідний “портрет” і мого проспекту. Він стрункий і зелений.
Праворуч дев’ятиповерхівки –
Напроти вікон будинку, уздовж проспекту, тягнеться липова алея. Там я, ще сидячи в колясці, вдихала запах квітучих лип. Мама котила коляску і виразно читала “Мойдодир”.
Одна з останніх яскравих картин, зв’язаних із проспектом, – веселка. Друга половина дня. Сонце тільки вивільнилося з полону хмар, воно на заході, за моєю спиною.
Я переходжу дорогу. І раптом переді мною величезним високим кольоровим мостом з півночі на південь над проспектом повисає веселка. Це було дивно!
Люблю милуватися проспектом навесні, коли пробуджуються дерева після зимового сну, розкриваються бруньки, галявини забарвлюються кульбабами в жовтий колір. Мальовничим стає він восени, коли в золотому убранні стоять липи, червоніють кетяги горобини.
Люблю свій рідний проспект!
(2 votes, average: 4.00 out of 5)