Як добре, що ні сучасне мистецтво, ні росіянин комунізм не залишає по собі нічого, крім архівів. С. Далі. Далі якось сказав: “Якщо ти з тих, хто вважає, що сучасне мистецтво перевершило мистецтво Вермера або Рафаеля, не берися за цю книгу й перебувай у блаженнім ідіотизмі” (“Десять наставлянь тому, хто хоче стати художником”) – Думаю, заперечити важко.
Звичайно, великий Сальвадор говорив про живопис, але до літератури це виречення також має відношення. Мистецтво (будь то література, живопис або музика) – спосіб самовираження,
У наш час оповідання, поема або роман найчастіше є результатом бурхливої фантазії, хворої уяви або перекрученого сприйняття світу. Сьогоднішні письменники намагаються довести, що їхнє неприйняття сучасної дійсності й відсутність моральних ідеалів є індивідуальний підхід до творчості.
Але якщо сьогодні миром правлять беззаконня й малодушність, те це не виходить, що з вірою покінчено. Вона відродиться, тому що людина так чи інакше
А чому навчить нас сучасна література? Зізнайтеся, що про першу любов ви довідалися не від Солженицина, а від Тургенєва або Пушкіна (“Перша любов”, “Євгеній Онєгін”), про відродження душі людської – від Достоєвського (“Злочин і покарання”), а про розмаїтість і чудності людського мислення – все-таки від Гоголя (“Мертві душі”). Треба відзначити, що класичний добуток завжди несе в собі частку оптимізму. Навіть в “Злочині й покаранні”, де мова йде про страшну провину – убивстві – і героєві, здавалося б, немає виправдання, Достоєвський дає нам зрозуміти, що Розкольників зовсім не загублений для суспільства.
Його совість не чиста, але для нього існують такі поняття, як честь, справедливість, достоїнство.
Як мені здається, класики дають нам надію на духовне відродження, а в сучасній літературі цього немає. Давайте ж спробуємо з погляду вищесказаного розглянути, що являє собою творчість сучасного російського письменника, зокрема Олександра Солженицина. Для цього я пропоную проаналізувати одне з його оповідань – “Матрьонин двір”, у якому, на мій погляд, ставиться проблема самітності, взаємини людини з оточуючими людьми, авторського відношення до життя.
Отже, наш герой приїжджає в Росію, у чудесну російську глибинку з її вічними загадками, неабиякими особистостями й самобутніми характерами. Що чекає його? Він не знає. Ніхто його не очікує, ніхто не пам’ятає.
Що міг зустріти він на своєму шляху? Йому всього лише хотілося “загубитися” де-небудь там, де його не дістануть радіо, телевізори й інші досягнення сучасної цивілізації. Що ж, удача йому посміхнулася: із другого разу йому вдається знайти невелике село недалеко від станції Торфопродукт і жити там спокійненько, навчаючи молоде покоління точній науці.
З житлом проблем теж особливих не було. Йому підшукали “підходящий будиночок”, у якому, за його словами, “його жереб був – оселитися”.
Боже, як він тужив за простими людьми, що не загубили тієї щиросердечної простоти, який кожний з нас наділений із самого народження. Скільки розчулення й захвату викликає в його душі звичайна сільська жінка, що торгує молоком, її вид, її голос, характерний акцент. А з якою симпатією він ставиться до господарки будинку – Матрьони. Він поважав і розумів її, яка вона є: більша, нещадна, м’яка, неохайна й все-таки чимсь мила й рідна.
Нещасна втратила всіх своїх дітей, коханого, “загубивши” свою молодість, залишилася одна. І звичайно, не могла не викликати жалість. Вона не багата, навіть не заможна. Бідна як “церковна мишка”, хвора, але відмовити в допомозі не може. І дуже важлива якість відзначає в ній автор – безкорисність.
Не через гроші копала стара Матрьона картоплю сусідам і виховувала племінницю свою Кірочку теж не заради подяки, а просто любила дітей. Вона ніяк жінка.
Коли почалася війна, бідна Матрьона не підозрювала, що вона (війна) розведе її з “дорогою” людиною, і героїня “іде” заміж за молодшого брата свого нареченого. Але чоловік незабаром залишає село, іде на війну й не вертається. І от Матрьона залишається ні із чим. Діти вмирали один за іншим, не доживши до року. І наприкінці життя вона була приречена на самітність. Лише кішка, “брудно-біла криворога коза”, миші та таргани населяли її “перекособочену хатинку”. Матрьона взяла на виховання племінницю Кірочку, і це було останньою розрадою.
Але, видно, не призначено Матрьоні коротати дні в спокої. Терміново потрібно було перевезти світлицю в інше село, а то Кірочка упустить гарне місце. Здавалося б, наша героїня й втручатися не повинна в перевезення власного будинку (останнє, що в неї залишилося), а всіляко цьому перешкоджати.
Але немає – вона вирішується допомогти в транспортуванні колод. І якби Матрьона не пішла вночі на залізницю й не стала штовхати візок через рейки, то була б жива.
Ø Як вона закінчила своє життя? Жахливо. Нерозумно.
Трагічно. Виправдання її смерті я не бачу.
В цьому добутку, як і в інші (“Хрещений хід”), Солженицин виражає своє відношення до людей. Він не любить народ і намагається його знеособити, перетворюючи в “сіру масу”. Йому здається, що навколишні його люди – “ніщо”. Вони не здатні зрозуміти добро, їм однаково, хто поруч із ними. А от автор – інша справа.
Він відразу розпізнає в Матрьоні “праведника”, але саме-те фактично доходить цього висновку занадто пізно.
Потрібно віддати належне авторові оповідання: у розкритті образа героїні він намагається підкреслити її доброту, безмежну любов до людей.
Що я можу сказати про цей добуток? Не радує – раз, не подобається – два, тому що не можу зрозуміти авторської позиції: навіщо стільки зла й бруду втілив у своєму “утворі” Солженицин? (Згадаєте гнітючу обстановку будинку й відношення людей один до одного.)
Природно, творчість письменника нерозривно пов’язана з його біографією. Багато років, проведених у неволі, вплинули на Солженицина, але адже не всі, навіть більше нещасні, виливають всі свої образи й злість в оповіданнях і повістях. На мій погляд, творча робота повинна виражати тільки найкраще, що є в людині, щоб показати: “От те гарне, що в мені є, відчуй це й зрозумій!” Мистецтво (зокрема, література) повинна привносити світлі почуття в душу людини. Читач повинен співпереживати героям, почувати біль образ, розчарувань і навіть плакати (що, до речі, і відбулося із мною), але адже недобре, якщо в душі в тебе залишається неприємний осад після прочитаного.
Напевно, це якесь інше мистецтво, мені особисто незрозуміле.
Навіщо тоді взагалі писати? Краще малювати в стилі апокаліпсис. Однаково емоції при цих двох заняттях (писати про поганий і малювати) ті самі, та й результатом зможе помилуватися більша кількість людей (якщо авторові цього хотілося).
Адже раніше майстри створювали свої добутки саме для того, щоб люди жахалися від побачених сцен загальної загибелі. А при розміщенні подібних створінь прямо на вулицях (маються на увазі церкви) люди, пов’язані з релігією, передбачали й те, що не вміють читати також будуть знати про страшне покарання.
Але чого не відняти в Солженицина – це те, що він пише про життя, грунтуючись на особистому досвіді, пише саме про себе, про пережите й побачене. Автор показує нам життя таке, яка вона є (у його розумінні). Хоча при читанні його робіт складається думка, що, крім погані, неосвіченості і несправедливого, цьому людині нічого не доводилося бачити.
Але головне не в цьому. Ціль Солженицина – відкрити нам всю “принадність” буття, використовуючи опис убогого житла, злих сусідів і невдячної рідні. Солженицин говорить про несправедливості, а також про слабості характеру, зайвій доброті й про те, до чого це може привести.
У вуста автора він вкладає свої думки й своє відношення до суспільства. Автор (герой оповідання) пережив усе, що довелося перене
А скільки “тепла”, “чуйності”, “задушевності” відчувається в описі скромного житла Матрьони і його мешканців: “Іноді їла кішка й тарганів, але від цього їй ставало недобре. Єдине, що таргани поважали, – це чортові перегородки, що відокремлювала устя від… чистої хати… у кухоньці по ночах кишіли… – підлога вся, і лава, і навіть стіна були ледве не суцільно бурими й ворушилися…” Помітимо, що в Гоголя опис готелю міста N. де також зустрічаються таргани, не викликає почуття бридливості. Однак автор не може обійтися без чого-небудь “такого”. Не без схованого задоволення пише про свої “скромності й тактовності”, коли описує готування господарки: всі ці тараканові ніжки в одноманітній їжі, за його словами, “не зовсім смачної”. “Я покірно з’їдав все наварене мені, терпляче відкладаючи убік, якщо попадалося щось неурядне… У мене не вистачало духу дорікнути Матрьону…”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)