Мабуть, природа вклала в Олександра Довженка ще змалку стільки оптимізму, що він бачив у світі тільки неповторну красу, а все потворне, зле відкидав від себе. Дитинство його проходило серед “неладу, плачу, темряви і жалю”, тяжкої праці рідних, постійних нестатків. Але хлопець умів знаходити прості життєві радощі, радіти їм і самому життю.
Великими ласощами Сашкові здавалися “мед з тютюнових квітів і з квітів гарбузових”, він смакував зеленими калачиками, вишневим клеєм та іншими нехитрими дарами природи, а найбільше любив моркву.
Вчитаймось
Ось батько. Довженко пише про нього: “Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. … Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий”. Разом із тим пив горілку і бив матір, мав негарний одяг.
Письменник розумів, що це не від гарного життя, і батько, напевне, сам розумів ганебність такого стану, адже в очах його “завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи”. “І все одно був красивий,-
Мати Довженка – невсипуща трудівниця, над усе любила “саджати що-небудь у землю, щоб проізростало”. Любила співати, була ніжною і турботливою матір’ю. Але теж не безгрішною змальовує її письменник: вона ворогувала з дідом і бабою, вважала себе ворожкою, сцалила дідів Псалтир. Та не це головне було в неї, якщо згадати, скільки роботи було на її плечах (родина була великою), скільки горя їй довелося пережити.
За словами Сашка, у них “уже вмерло п’ять хлопчиків і дві дівчинки”.
Дід Семен, який “більш за все на світі любив сонце”, “гарну бесіду і добре слово”, був добрим духом “лугу і риби”. Він умів так добре розповідати про “казкові нетрі старовини”, що діти забували про все, вслухаючись у дідові слова. Але цей же дід Семен був войовничим та запальним, особливо у бійках за сіно.
Та хіба можна не замилуватися його могутньою столітньою постаттю, читаючи, як він найкраще за всіх збирав у лісі гриби і ягоди, “розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, із старою грушею і дубом – з усім живим, що росло і рухалось навколо”.
Теплим словом згадує О, Довженко не лише своїх рідних, а й односельців. Причому робить він це з об’єктивних позицій, вважаючи, що у кожної, навіть скромної за здібностями й непомітної людини є свій талант. Наприклад, Самійлу-косареві нічого більше так не вдавалося добре, як косити сіно: “Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою,- легко і вправно. Коли б його пустити з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша”.
В усьому ж іншому він був зовсім “нездатний”, але користувався повагою селян за свій косарський талант і невтомну працю.
Читаючи Довженкові рядки про людей, про чарівну Десну та інші принади природи, не перестаєш дивуватися, скільки любові вкладено в них письменником, скільки доброти, прихованого гумору! Думаю, це тому, що Олександр Петрович – вірний син свого народу і увібрав у себе кращі риси його національного характеру: пошану до людей, працьовитість, потяг до краси, природжений гумор, оптимістичне світовідчуття, терплячість.
Не закриває письменник очі й на вади: “Дивно й жалісно часом думати, що нема у нас сили і ясності духу пройнятися щоденним розумінням щастя життя, мінливого в постійній драмі і радості, і що так багато краси марно проходить мимо наших очей”.
Хіба ці слова не звернені прямо до нашого покоління? Якщо поглянути ширше, то кіноповість “Зачарована Десна” – не лише автобіографія великого митця, а й біографія нашого прекрасного трудового народу на чудовій зачарованій землі. І палкий заповіт прийдешнім поколінням – любити життя, творити добро.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)