Михайло Васильович (Михайль) Семенко народився 31 (19) грудня 1892 року на Полтавщині в селі Кибинці у родині волосного писаря, який став потім писарем земської управи в містечку Хорол. Семенкова мати, яка закінчила тільки початкові класи церковноприходської школи, була письменницею-самоуком, автором ряду повістей, надрукованих під її дівочим прізвищем – Марія Проскурівна. Брат поета, Василь, був цікавим художником, разом з Михайлом зачинав на Україні футуристичний рух, але на початку імперіалістичної війни загинув на Західному фронті.
Другий
У Хоролі Михайло вступив до реального училища, а закінчів його – оскільки в Хоролі не було старших класів – уже в Кременчуці. Далі – Петербург, психоневрологічний інститут, дітище В. П. Бехтерєва.
З Петербургом було пов’язано багато що – початок літературної праці й захоплення футуристичними теоріями, перше кохання, жорстока нужда, паралельні з Психоневрологічним інститутом заняття – клас скрипки – в консерваторії.
В інституті Семенко встиг закінчити тільки три курси, дальше
Замість того, щоб воювати “за віру, царя і отечество” десь на Західному фронті, він опинився в типово військовому місті, але далеко від війни.
У Владивостоці поет пробув близько трьох років. Тут народилось глибоке й водночас безмежно тривожне почуття до його майбутньої дружини. Лідія Іванівна Горенко народилась 1898 р. в сім’ї українців-переселенців на Далекий Схід.
Почуттю до неї поет завдячує високим злетам своєї лірики, появі в ній – і насамперед у циклах “Осіння рана”, “П’єро кохає” – зовсім нових мотивів і творчих рішень.
У Владивостоці Семенко не тільки сидів у карцері № 4, якому присвятив однойменний вірш, а й визначив свій шлях до “людей у шкірянках”, до революційного мажору поем 1919 року – “Тов. Сонце”, “Весна”, “Степ”, що оспівали “сонцевесняну путь” Жовтня в самому розпалі громаданської війни на Україні.
Наприкінці вересня 1917 року поет виїздить з Владивостока спочатку в Сучан, потім у Харбін, а в грудні він уже в рідних Кибинцях. У квітні 1918 року Семенко, як свідчать підписи під віршами, вже в Києві.
За Денікіна його арештували й кинули до Лук’янівської в’язниці, і, мабуть, тільки випадково він уникнув долі розстріляних денікінцями в листопаді 1919 року Василя Чумака й Гната Михайличенка, разом з якими очолював перший український радянський літературно-художній журнал “Мистецтво”.
1918-1920 рр., ще в умовах громадянської війни, Семенко пробує створити футуристичну організацію – “Фламінго” та альманах “Повстання”. По тому йдуть більш вдалі спроби – “Аспанфут”, “Комункульт” і, нарешті, в 1927 році – “Нова генерація” та однойменний журнал. На противагу іншим друкованим органами українських футуристів, таким як “Семафор у майбутнє”, “Катафалк мистецтв”, “Гонг комункульту”, “Бумеранг”, “Новій генерації” вдалося стати справді періодичним виданням, яке виходило до 1930 року, об’єднавши навколо себе ряд письменників і художників.
У 1921 р. Семенко входив до складу делегації УРСР по підписанню Ризького мирного договору між РРФСР і УРСР з одного боку, і Польщею – з другого. 1922 року він працює в представництві УРСР в Москві. З 1924-го по 1927 р. Семенко – головний редактор Одеської кіностудії і ВУФКУ, в 1925 р. – член редколегії “Журналу для всіх”.
В 1926 р. був редактором фільму “Тарас Шевченко”, а 1928 р. у складі делегації українських письменників їздив до Білорусії.
В 1929 році Семенко подорожує у передгітлерівський Берлін, що підштовхує його до створення циклу поезій і поеми “Німеччина”.
В 1929 р. Семенко був заступником голови Всеукраїнської асоціації революційного кіно, в 1930 р. – членом жюрі Міжнародного конкурсу на проект пам’ятника Т. Г. Шевченку (м. Харків). В 1931 р. здійснював загальну редакцію тритомника В. Маяковського (вид-во “Книгоспілка”), в 1932 р. був членом оргкомітету Єдиної спілки радянських письменників України.
З 1933 р. входив до редколегії “Літературної газети”, в 1934 р. одним із перших став членом Спілки письменників України, був у числі учасників 1-го з’їзду радянських письменників України.
Життя Михайля Семенка обірвалося 24. X. 1937 р. Після останнього зажиттєвого видання “Вибраних творів” у 1936 р., твори Семенка не друкувалися майже 50 років, аж до видання поезій “Радянським письменником” у “Бібліотеці поета” 1985 року.
Михайлю Семенку належить заслуга широкої розробки верлібру (вільного вірша). Семенкові верлібри були якщо не абсолютно новим, то в усякому разі новим – як послідовний художній принцип – явищем для української поезії. Хоча створювались вони все-таки на основі відомої національної поетичної традиції.
З одного боку, як це зазначав ще в двадцяті роки О. І. Білецький, верлібр мав “деяке коріння в старій народній чи напівнародній поезії дум та історичних пісень”. З іншого – його підготувала величезна версифікаційна практика Миколи Вороного.
Верлібр став для Семенка справді вільним віршем, вільним од жорстких норм класичної версифікації і вільним у трохи іншому значенні – значенні духовного розкріпачення, можливості вилитись без оглядки не лише на строго регламентовані віршові прийоми, а й прийоми їх обов’язкового для футуристистичних прокламацій руйнування.
Ще в десяті роки Семенко підготував грунт, на якому пізніше виник вільний вірш Василя Еллана, Валеріана Поліщука, Майка Йогансена та ряду інших поетів перших років революції. Верлібр поета не може бути зведений тільки до певних абстрактно взятих, зовнішніх ознак. Він цікавий і значний насамперед тим, що певні внутрішні стани художника органічно не могли кристалізуватися в жодних інших віршованих формах, крім форми вільного вірша.
Коли в 60-х роках знову почав відроджуватись інтенсивний інтерес до вільного вірша, більшість молодих українських поетів, захоплені його зовнішньою розкутістю, не знали величезного – саме в цій галузі – досвіду Семенка. Не знали, передусім, закону, органічно освоєного і багато в чому відкритого його індивідуальною поетикою спочатку до революції, а потім у революційні роки. У верлібрі важлива не так звична відсутність рим, певна непередбачуваність ритмічних ходів і т. д., як конкретна душевна чи об’єктивна ситуація, яка внутрішньо вимагає саме такого, а не іншого вираження у вірші.
За матеріалами вступної статті Євгена АДЕЛЬГЕЙМА.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)