Життя – ніби вічна колиска у Всесвіті. Вона не зупиняється, відколи чиясь дивна рука спонукала її до цього руху. Так і наше життя, якому нема ні початку, пі кінця, вічно йде по колу, змінюючи на своєму шляху лише персонажів.
Тих самих персонажів, що приходять у цей прекрасний світ, щоб наповнити його своїм змістом.
А ряст топтати, виявляється, не просто.
Шукати ж істину – одвічна суєта.
Ми на землі лише прибульці-гості,
І там, далеко, інше жде життя…
А проте живемо ми сьогодні й зараз. І майже щодня нам доводиться робити
Та про які б життєві ситуації не йшлося, я зрозуміла, що завжди намагатимуся займати активну життєву позицію. І це мій вибір. До цього спонукала мене нещодавно прочитана поезія Василя Симоненка “Я”, над цим замислювалася я, читаючи твори Тараса Шевченка.
У вірші Василя Симоненка ліричний герой постає перед нами як людина, наділена дивовижним даром – даром любити все прекрасне і земне, бути чесним із самим собою та оточенням. Проте природні нахили, які дозволяють
Тому на якусь мить ліричний герой відчайдушно прагне забути все, відгородитися від усього світу й зажити тихим, затишним життям, звивши кубельце з коханою людиною.
Та не може жити людина за принципом “моя хата скраю”. Тому описуючи начебто спокійне життя, поет використовує красномовні епітети й порівняння: “очі кляті”, “затишок глухий”, “щасливим бути, як дурак на святі”. Серце ліричного героя пекучим болем тисне душу, наповнює її відчаєм, а внутрішній голос говорить, що дорога ця нещасна, “то не життя, то смерть”. То дорога у забуття.
Не дарма славнозвісний філософ Григорій Сковорода колись сказав: “Ні про що не турбуватись, ні за чим не турбуватись – значить, не жити, а бути мертвим”.
Тож, щоб моє життя не перетворилося на безглузде існування, щоб вигравало воно всіма кольорами веселки, я буду діяти. Я буду жити, вірити, творити. І цей вибір мною вже зроблено.