Безперечно, у кожного з нас є улюблений куточок України. В одного це величний, пишний Київ або красуня Полтава, в іншого – тихе взимку і гомінко влітку приморське селище або ж мальовничий закарпатський хутір. А у мене цей куточок – Демківці (є таке Село у Житомирській області), хоча живу я у великому місті. Щороку я проводжу у Демківцях майже все літо. Там я пізнаю справжнє життя: не книжкове, вигадане, а таке, яким воно є – звичайне, реальне, без прикрас.
Не обминають мене і клопоти, пов’язані з життям у сільській місцевості: рано прокидаюсь,
Саме там я побачила “народження” хліба: від зерна до паляниці. У моєї бабусі дуже великий город. Одну третину його займає городина, другу третину – трава на сіно (до речі, сіножать – тричі за літо). А третя частина – пшениця.
На початку серпня розпочинаються жнива. Усі родичі збираються і разом жнуть (серпами!) пшеницю по черзі у кожного. Колоски в’яжуть у снопи, скирдують, потім молотять і везуть на млин. З отриманого борошна бабуся протягом року пектиме запашні паляниці, смачні струделі, пиріжки та пампушки.
Маю зізнатись
У Демківцях я почуваюсь дуже комфортно, адже демківчан зовсім не цікавить, у що ти одягнутий, яку школу (елітну чи звичайну) відвідуєш. Для цих простих людей передусім важливо, щоб ти був Людиною та вмів працювати.
До речі, у Демківцях ще є хати, вкриті соломою, на стріхах яких живуть лелеки. Ще існує звичай не замикати будинок, коли йдеш із дому: просто до дверей притуляють коромисло – на знак того, що вдома нікого нема. І, повірте, ніхто не зайде і нічого не візьме.
Це інше життя, інший вимір. Можна було б ще довго “освідчуватись” у коханні Демківцям, але чи є сенс? Я скажу просто: для мене це найулюбленіший куточок України.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)