Легенди про Богоматір: “Скорбна мати” Тичини й “Марія” Самчука

Уже назва поезії Павла Тичини “Скорбна мати” прочитується як початок католицької молитви “Stabat Mater dolorosa” (“Стояла скорботна мати”), яка описує жалобу Марії, матері Ісуса Христа, з приводу розп’яття свого Сина.

Ввесь цей твір – спроба створення нового поетичного апокрифа, себто легенди, міфу про Богоматір. Художній прийом полягає в тім, що події розп’яття й воскресіння Ісуса переносяться з Палестини початку християнської ери в Україну доби революційного лихоліття.

Апокрифи – ранньохристиянські книги, які, описуючи

життя біблійних героїв (пророків, апостолів, Ісуса Христа, діви Марії), прагнуть зосередитися на моментах, не розкритих у Святому Письмі, “доповнити” його. Проте вони суперечать Біблії в принципових моментах, і більшість християн частиною Біблії їх не вважають.

У свою чергу, в романі Уласа Самчука “Марія” з Богородицею співвідноситься тільки образ головної героїні Марії Перепутько. Під час одруження Гната з Марією на невідповідність одного другій вказує така деталь: “Благословляли на шлюб непаристими образами. Не було часу поїхати та купити паристі.

Один образ – Мати Божа Молошна, другий

– Ісус Христос. менший розміром, а це недобрий знак”.

Цей момент звучить як вістка попередження не припускатися фатальної помилки, виходячи за нелюба. Коли помирає Романьо – перша Маріїна дитина – священик радить їй від Святої матері брати сили, щоби витримати своє горе. Йдучи від Гната, вона забирає з собою ту шлюбну ікону.

Після пожежі в Маріїному господарстві були врятовані тільки діти, Гнатова мати й ікона Богородиці.

У Тичини мати Ісуса ходить по наповнених трупом полях України (типовий штамп практичного мислення українського релігійного фольклору!) й так реагує на побачене: “Біль серце опромінив Блискучими ножами!” За Біблією, передрікаючи Маріїну долю, янгол Гавриїл сказав: “І самій же тобі душу прошиє меч” (Євангеліє від Луки, 2-й розділ, 35-й вірш). Це було передбаченням її трагедії як свідка смерті власного сина.

На цьому вірші Грунтується культ Непорочного серця діви Марії в католицькій церкві. Іконопис зображує її з видимим серцем, на яке націлено сім мечів. Прихильники цього вчення стверджують, що Марія приймає до свого серця і пропускає через нього всі страждання на землі, сприймаючи їх, як свої, чим виступає “співспасителькою” людства поряд із Христом. Ідея розп’яття тут виражена в той спосіб, що, коли Христові пробили залізом руки й ноги, то Богоматері серце. Навіть більше, поезія Тичини завершується тим, що Марія

Не витримала суму,

Не витримала муки,

Упала на обніжок,

Хрестом розп’явши руки!

У романі Самчука велич головної героїні теж полягає в небажанні ширити зло на землі, краще лишатися ображеною, аніж помститися комусь. Так, коли син Максим виганяє старих батьків із хати, а син Лаврін від гніву втрачає самоконтроль, вона стає між синами й намагається помирити їх, не даючи емоціям взяти гору і привести до трагедії. В кінці життя вона зізнається

Гнатові, що знала, що це він підпалив її хату, проте раніше не відповіла на питання Корнія, чи не здогадується вона, хто б міг бути палієм.

Іншим ключем до розуміння цих текстів може бути апокриф “Ходіння Богородиці по муках”, де описується сходження Марії до пекла, видовище мук грішників і рішення упрохати Христа помилувати їх. У “Скорбній матері” Богородиця зустрічає апостолів, які повідомляють їй про воскресіння Христа. Замість повірити, як то свідчать Євангелія, Богоматір виражає рішучий сумнів:

Звела Марія руки,

Безкровні, як лілеї:

Не до Юдеї шлях вам,

Вертайте й з Гані леї.

Ідіте на Вкраїну,

Заходьте в кожну хату,

Ачей вам гам покажуть

Хоч тінь його розп’яту. (…)

Христос воскрес? – не чула,

Не відаю, не знаю.

Не буть ніколи раю

У цім кривавім краю. (…)

Проходила по полю…

– І цій країні вмерти? –

Де він родився вдруге –

Яку любив до смерти?

Українські поля з трупом постають як аналог пекла. У той же час Марія стверджує, що, хоч Христос народився в Україні й любить її до смерті, але не воскрес у ній доти, доки тут ллється кров (можливий мотив – знамените “А до того я не знаю Бога…” з шевченкового “Заповіту”). Тичина вживає характерний для себе прийом поєднання шокуючих суперечностей: Україна – земне пекло й у той же час земля обітована, центр світу, де повторюється таємниця спасіння людства від їхніх гріхів.

У романі Самчука Марія Перепутько, проходячи до кінця свій страдницький шлях, мовби спускається до пекла голодомору, втілюючи надію

України на відновлення, воскресіння. На це вказують слова Гната до Марії, які нагадують поклоніння діві Марії: “Марія розплющила очі, дивиться назустріч сонцю, впиняла суху, кістляву руку і простягнула и далеко від себе.

– Сонце! – каже вона.

– Сонце!.. Дивися, Гнате, яке сонце.

– Бачив ти коли таке сонце?..

Кінчики проміння опалюють сухі жили руки, б’ють у запалі очі, підбарвлюють срібло волосся. Марія не жмурить очей. (…) Гнат мовчки сидить, і в душі його воскресають мертві з гробів, встають з домовини люди, далекі, забуті. розкидані по всій землі. Встають радісні і співають радісні пісні.

Гнат усміхається. Після здіймає свою руку, бере у неї Маріїну, ту, що до сонця знялася, і лагідно, довго цілує ЇЇ.

Цілую руку матері.

Цілую святість велику.

Цілую працю!”.

Схожість цих творів може йти й від наслідування, оскільки збірки Тичини виходили в Галичині й напевне були відомі Самчукові, хоча треба наголосити, що роман Самчука є цілком самостійним твором. Відстань, відмінні політичні умови, різна партійна й конфесійна належність (православний містик-універсаліст, уснерівець Тичина в революційній Україні й греко-католик, оунівець Самчук у Чехо-Словаччині) не завадили спільності художнього мислення митців.

У розглянутих текстах через апокрифи про Богоматір обидва літератори подають вражаючу и величну візію трагедії українського суспільства, тортурованого революцією чи голодомором.