Тут і далі трагедія цитується в перекладі Н. Виль. Марія з’являється увесь час різної – рвучкою, стривоженою, гордою-спокійною, радісною, стурбованою долею інших, що тріумфує, раскаявшейся, виконаної надій і распрощались із ними. З вуст різних персонажів на її адресу звучать різні оцінки. Неоднозначність – визначальна риса її характеристики. Неоднозначні можливості її духовного розвитку.
У ній змішане добре й дурне. Ніщо людське Марії не чужо, вона живаючи, і тому може бути різної, може мінятися й міняється під впливом пережитого.
Єлизавета
З Єлизаветою на зміну феодальному самовладою прийшла міцна державна централізація, підтримувана новим дворянством і нарождавшейся буржуазією. Нова політична система затверджувалася в жорстокій боротьбі
…Хіба ти Не знаєш, що не всі британці з нами? Антихрист римський багато залучив На острові прихильників старанних Вони – твої закляті вороги! Тягне їх до цієї Стюарт!
Незалежно від того, винна чи Марія в змові проти Єлизавети, страта її була потрібна Єлизаветі для зміцнення влади, тому що ім’я Марії дійсно було прапором феодально-католицької реакції. Так в історії, так і в драмі. Але Шиллер з величезною силою оголює при цьому трагічна невідповідність між історичною необхідністю й людяністю.
У його трактуванні Марія – прекрасна людина, що стала жертвою деспотизму.
З розвитком буржуазних відносин в Англії стали поширюватися й буржуазні вдачі: користь, ощадливість, лицемірство, раболіпство. Шиллер показує, що ці вдачі укорекяются й при англійському дворі. Вирішуючи питання про винність Марії, англійські лорди мало стурбовані істиною й справедливістю. І якщо їх якось хвилює доля держави, те тільки тому, що з нею зв’язані їхній власні вплив і вигода.
Виключення становить тільки старий граф Шрусбери. Він один намагається розбудити в Єлизаветі терпимість, переконати неї помилувати Марію, не ганьбити себе насильством. Але Єлизаветі ближче непримиренність лорда Берли, що наполегливо доводить їй, що саме існування Марії ставить під сумнів її, Єлизавети, королівські права.
Цілком у дусі часу дворушництво й облудність графа Лейстера, фаворита Єлизавети, якого вона колись намагалася нав’язати Марії в наречені. Лейстер без усякої зніяковілості підписує смертний вирок Марії. Довідавшись, однак, що Єлизавета начебто схильна прийняти сватовство французького принца, він вирішує зробити ставку на Марію, сподіваючись на її втечу.
Коли ж ця надія валить і змовники попадають у руки влади, Лейстер, що знав про змову й схвалювала його, видає себе за його разоблачителя й тим знову домагається втраченого було довіри Єлизавети, що все-таки відмовила французькому принцові. Саме з вуст Лейстера в суперечках про долю Марії звучить слово “вигода”, переконливе для королеви Англії.
Берли, Лейстер – це ті, хто входить в англійський парламент, де сила тріумфує над правом. Протиставлення “сила – право” – один з постійних мотивів трагедії, слова ці звучать у ній часто. Єлизавета старанно ховає насильство за видимістю права. Марія ж ясно розуміє, що між нею і Єлизаветою йде “суперечка про силу, не про право” і марне намагається відстояти свої права.
Найбільше властолюбство й холодна ощадливість властиві самій Єлизаветі. Вона показана Шиллером як хитрий і розумний політик, що проводить свою лінію. Єлизавета діє обачно, уміє не дати себе обійти й ні за яких умов не поступиться свого верховенства.
Прагнучи позбутися від Марії, Єлизавета піклується про тім щоб не ушкодити своєї репутації в очах сучасників і нащадків, і тому зволіла б тихо забрати Марію чужими руками. Вона відтягає страту Марії, не даючи на те прямого розпорядження, у розрахунку, що охорона зрозуміє її прозорі натяки. Коли ж страта все-таки відбулася по підписаному нею же наказу, Єлизавета, граючи ображену безвинність, проганяє від себе лорда Берли й віддає під суд доглядача в’язниці Дэвидсона, що нібито порушили її волю.
Совість Єлизавету не мучить. У цьому вона рідна сестра Франца Моора з першої Драми Шиллера, “Розбійники”, що вмів розтягувати свою совість як завгодно. “Винної опасней слить, чим бути”, – говорить вона. У трагедії, по суті, дві фінальні сцени. Перша – страта Марії (вона дається не в прямому зображенні, а у враженому сприйнятті Лейстера, що проводжає її на ешафот) – завершує політичну лінію сюжету.
На цьому рівні торжество Єлизавети безроздільно. Але Шиллеру важливий не тільки зовнішній результат політичної боротьби. За сценою страти треба багатозначний епізод, присвячений моральним і фило-софско-нравственним підсумкам що відбувся.
Вони проясняються при зіставленні цих двох сцен, що знову виявляють і зближення, і протиставлення двох центральних образів.
Марія, що йде на страту, оточена друзями й тепло прощається з ними. Ті, хто раніше боягузливо оббрехав її перед судом, тепер каються й запізнилося реабілітують її. Єлизавета ж залишається одна, засуджувана всіма. Граф Шрусбери, хоронитель державної печатки, не бажає більше служити Єлизаветі й повертає їй свої повноваження, супроводжуючи це примітною реплікою: “Противниця мертва. Тепер ти можеш Не відати страху й не шанувати святинь”.
Лейстер теж назавжди залишає її, відпливаючи у Францію, країну, ворожу Єлизаветі й дружню Марії.
Драма Шиллера “Марія Стюарт” з’явилася першою художньою обробкою цього драматичного сюжету, породженого самою історією. Доля шотландської королеви за час, що минув з тих пор, не раз залучала до себе увага письменників. Але Драма Шиллера залишається неперевершеної по глибині й силі втілення цієї Теми.
Відтоді, як шилле-ровская “Марія Стюарт” була вперше виконана на сиене (це було в 1800 р. у Веймарском театрі, у ту пору керованому Гете ), її ставили безліч разів у театрах багатьох країн миру. Роль Марії була однієї із кращих ролей великої російської акторки М. Н. Ермоловой у Малому театрі. У Московському Художньому театрі Марію грала А. К. Тарасова. І зараз у нашій країні “Марію Стюарт” ставлять десятки театральних колективів.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)