Концептуальне мистецтво – мистецтво, яке самовизначається через власний смисловий знак, тобто концепт (лат. Conceptus – думка, поняття). При цьому цінність мистецтва вбачається не в його міметичних властивостях, а в ідеї про нього, у низці коментарів про його природу. На відміну від реалізму,’ схильного до вживання синтетичних описових речень, до “зображення життя у формах життя”, К. м. вдається до аналітичних речень, в яких пропонується визначення художньої діяльності.
Тавтологічний характер такого тексту у тексті відбивається
Основи К. м. опиралися на філософію неопозитивізму (Л. Вітгенштейн, А. Айєр та ін.), на засади структуралізму, на досвід авангардизму, передовсім
Кошута “Мистецтво після філософії” (1969), розгорнуті В. Берджином, А. Берном, М. Рамсденом, Г. Хааке, д. Х’юбшером та ін. У художній практиці (малярстві, літературі тощо) прихильники такої мистецької тенденції переймалися затемненням змісту, езотеричним тайнописом, мовним ритуалом. Тавтологічний прийом часто зводився до лаконізму парадоксальної фрази (Л. Камнітцер: “Це – дзеркало.
Ви – написане речення”; Й. Оно: “Візьміть звук зі стрілою каменя” і т. п.) або ж повного її заперечення (сто ксерокопій з чистого листка паперу А. Берна). Хоч К. м. оформилось у другій половині XX ст., його елементи існували значно раніше, ніж виник авангардизм, зокрема у добу бароко (див.: Симетрія, Фігурний вірш). Тавтологічний прийом коментування тексту в тексті траплявся й в українській літературі: І. Франко (“Сонети – се раби.
У формі пута… “), Б.-І. Антонич (“Вірш про вірші”, “Про строфу”) та ін. (див.: Центон).
(2 votes, average: 3.50 out of 5)