“Можете називати мене Іоною” – такою фразою відкривається роман. Герой-оповідач вважає, що саме це ім’я куди більш підходить йому, ніж дане при народженні, бо його “завжди кудись заносить”.
Одного разу він задумав написати книгу “День, коли настав кінець світу”. У ній він збирався розповісти про те, що робили знамениті американці, коли була скинута перша атомну бомбу на Хіросіму. Тоді, за словами героя, він ще був християнином, але потім став бокононістом, і тепер раз у раз цитує повчання цього великого мудреця і філософа,
Боконон вчить, що все людство розбите на Карассо, чи то пак на групи, які не відають, що творять, виконуючи волю Божу, причому Карассо слід відрізняти від гранфаллонов, помилкових об’єднань, до яких, серед іншого, відноситься і комуністична партія.
Робота над книгою про кінець світу за необхідності приводить оповідача в карася, головою якого є великий учений Фелікс Хоннікер, лауреат Нобелівської премії і батько атомної бомби, який живе і трудиться у вигаданому місті Іліум, що виникає у багатьох книгах Воннегута.
Коли на випробуваннях атомної бомби
За спогадами молодшого сина Хоннікера Ньюта, батько ніколи не грав з дітьми і лише одного разу сплів з мотузочки “колиску для кішки”, ніж страшно налякав дитину. Зате він із захватом розгадував головоломки, які підносила природа. Одного разу піхотний генерал поскаржився на бруд, в якій грузнуть люди і техніка.
Хоннікеру загадка здалася такою, що заслуговує уваги, і в кінці кінців він придумав лід-дев’ять, кілька крупинок якого здатні заморозити все живе на багато миль навколо. Вченому вдалося отримати бурульку, яку він поклав в пляшечку, сховав її у кишеню і поїхав до себе на дачу зустрічати Різдво з дітьми. У Святвечір він розповів про свій винахід і в той же вечір помер.
Діти – Анджела, Френк і ліліпут Ньют – поділили бурульку між собою.
Дізнавшись, що Френк в даний час – міністр науки і прогресу “банановою республіки” Сан-Лоренцо, якою править диктатор Папа Монзано, герой-оповідач відправляється туди, заодно зобов’язавшись написати для американського журналу нарис про цей острів в Карибському морі.
У літаку він зустрічається з Анжелою і Ньют, які летять в гості до брата. Щоб скоротати час в дорозі, герой читає книгу про Сан-Лоренцо і дізнається про існування Боконон.
Колись хтось Л. Б. Джонсон і побіжний капрал Маккейб волею обставин опинилися біля берегів Сан-Лоренцо і вирішили його захопити, Ніхто не перешкодив їм у здійсненні задуманого – перш за все тому, що острів вважався абсолютно непотрібним і народу там жилося гірше не придумаєш. Місцеві жителі ніяк не могли правильно вимовити прізвище Джонсон, у них весь час виходило Боконон, і тому він і сам став так себе називати.
На острові герой знайомиться з низкою колоритних персонажів. Це – доктор Джуліан Касл, про який йому, власне, і замовляючи чи нарис. Мільйонер-цукрозаводчик, проживши перші сорок років життя в пияцтві і розпусті, Касл потім вирішив за прикладом Швейцера, заснувати безкоштовний госпіталь у джунглях і “присвятити все своє життя страждальцям іншої раси”.
Особистий лікар Папи Монзано доктор Шліхтер фон Кенігсвальд у вільний час самовіддано трудиться в госпіталі Касла. До цього він чотирнадцять років служив в есесівських частинах і шість – в Освенцимі. Нині він щосили врятовує життя біднякам, і, за словами Касла, “якщо продовжуватиме такими темпами, то число врятованих ним людей зрівняється з числом убитих приблизно до три тисячі десятого року”.
На острові герой дізнається і про подальші подвиги Боконон. Виявляється, він і Маккейб спробували було влаштувати на острові утопію і, зазнавши невдачі, вирішили поділити обов’язки. Маккейб взяв на себе роль тирана і гнобителя, а Боконон зник у джунглях, створивши собі ореол святого і борця за щастя простих людей. Він став батьком нової релігії бокононізма, зміст якої полягав у тому, щоб давати людям втішну брехня, і сам же заборонив своє вчення, щоб підвищити до нього інтерес.
На Боконон з Рік у рік влаштовувалися облави, але зловити його не вдавалося – це було не в інтересах тирана в палаці, і самого гнаного такі переслідування від душі потішали. Втім, як виявилося, всі жителі острова Сан-Лоренцо – бокононісти, в тому числі і диктатор Папа Монзано.
Френк Хоннікер пропонує оповідач стати майбутнім президентом Сан-Лоренцо, так як дні Папи добігають кінця і він помирає від раку. Оскільки йому обіцяють не тільки президентство, а й руку чарівною Мони, герой погоджується. Передбачається, що про це буде всенародно оголошено під час свята на честь “ста мучеників за демократію”, коли літаки будуть бомбити зображення знаменитих тиранів, які плавають в прибережних водах.
Але під час чергового нападу болю Папа приймає болезаспокійливу і миттєво вмирає. З’ясовується, що ухвалив він лед-дев’ять. Крім того, виринає ще одна сумна істина. Кожен з нащадків доктора Хоннікера вигідно збув свою частину батькового спадщини: ліліпут Ньют подарував сподобалася йому радянської балерині, що отримала завдання Центру будь-яку ціну добути скарб, негарна Анджела ціною “бурульки” придбала собі чоловіка, який працював на спецслужби США, а Френк завдяки льоду-дев’ять став правою рукою Папи Монзано.
Захід, Схід та третій світ виявляються тим самим власниками страшного винаходи, від якого може загинути весь світ.
Втім, катастрофа не примушує себе довго чекати. Один із літаків терпить аварію і врізається в замок Папи Монзано. Слід страшний вибух, і лід-дев’ять починає демонструвати свої жахливі властивості. Все навколо замерзає. Сонце перетворилося на крихітний кульку.
У небі кружляють смерчі.
У притулок герой вивчає зібрання творів Боконон, намагаючись знайти в них розрада. Він не відповів попередження на першій же сторінці першого тому: “Не будь дурнем. Зараз же закрий цю книгу. Тут все суцільна Фома “. Фома у Боконон означає брехню.
Мало втішає і чотирнадцятий том творів. Він складається з однієї-єдиної твору, а в ньому одне слово – “ні”. Так коротко відгукнувся автор на питання, винесене їм в заголовок: “Чи може розумна людина, враховуючи досвід минулих століть, живити хоч найменшу надію на світле майбутнє людства?”
На останніх сторінках загадковий Боконон є героям. Він сидить на камені, босий, накритий ковдрою, в одній руці тримає аркуш паперу, в іншій олівець. На питання, про що він думає, мудрець і містифікатор відповідає, що прийшов час дописати останню фразу Книг Боконон.
Саме цим пасажем і завершується апокаліпсичне розповідь: “Якби я був молодший, – мовить Боконон, – я написав би історію людської дурості. Я забрався б на гору Маккейб і ліг на спину, підклавши під голову цей рукопис. І я взяв би з землі синьо-білу отруту, що перетворює людей у статуї. І я став би статуєю і лежав би на спині, моторошно скалячи зуби і показуючи довгий ніс самі знаєте кому! “
(1 votes, average: 5.00 out of 5)