Назва цієї повісті дається у лапках. Чому в лапках? Тому що сюжет узято з народної пісні. З тексту пісні і починається розповідь.
Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці, Бо на вечорницях дівки чарівниці… Село, де сталася ця сумна подія, тулилося біля підніжжя гори Чабаниця. Біля річки стояли млин та хата багатої удови Іванихи Дубихи.
З дівочих літ вона дуже кохалася у квітах. Особливо пишалася вона великими червоними маками, яких ніхто в селі, окрім неї, не мав. Якось зупинилися біля того села вози з циганами, що мандрували до Угорщини.
Мавра,
Хотів жінку вбити. Але її батько захистив доньку. Мавру вигнали з табору. Хвору поклали під сосною та залишили нещасну.
А батько Маври узяв свого білявого онука та поніс бозна-куди. Залишив його біля хати найпершого багача у селі – Михайла Дончука. Усе в того багатія було, окрім діточок.
Отож узяв він маля до себе. Мавра прокинулася, роздивилася навкруги: поряд з нею лежать її речі, грошей трохи. Але немає рідного табору, немає батька та матері. Немає дитини!
Заридала.
Мавра доглядала маленьку Тетянку, дочку Іванихи, що народилася невдовзі після смерті батька. Інколи вибігала циганка з хати” шукала свого синочка, але поверталася ні з чим, зморена та нещасна. Згодом полюбила Мавра Тетянку, немов рідну дочку. Але циганська вдача кликала ту мандрівну душу в подорож, бо не може циган довго на одному місці жити.
Помандрує Мавра, настраждається межі чужі люди та знову повертається до Іванихи. Довго так тяглося. Вже Тетянці дванадцять років сповнилося.
І ось звернулася Мавра до Іванихи з дивним проханням: дозволити їй, Маврі, переселитися до колиби, що стояла самотньо понад яром-пропастю на горі Чабаниці. Мовляв, буде вона там займатися ворожінням. А до мами-господині та Тетянки буде навідуватися.
Іваниха подумала та погодилася, бо Мавра дитину зовсім розпестила, усе їй дозволяє, циганські казки розповідає. Переселилася Мавра до колиби. Ходили до неї дівчата та жінки ворожити, коли грошенят давали, коли молока та хліба.
Сама вона влітку збирала гриби та ягоди, носила на продаж, отож не бідувала. Швидко час спливає. Ось уже Тетянці двадцять років.
Висока, гнучка, білолиця, з чорними бровами. Та ще й працьовита та милосердна. Усі нею милуються.
А Маврин син Гриць виріс у Михайла Дончука. Знав, що він не рідна його дитина. Гарний виріс. Біляве волосся змінилося на чорне, а очі – сині, чудові. Гонор мав великий, ніякого примусу не зносив.
Дівчата за ним умлівали. Він горнувся до Насті Кривинюківни. Добра була дівчина, працьовита. Та й батько заможний.
Якось Мавра-циганка поворожила собі на картах, та зайнялося в неї серце. Побачила вона там, що прийдуть до неї два якихось чоловіки: один старий, а другий молодий. А ще там свою Тетянку побачила, яку люди прозвали “Туркенею” (у Кобилянської – Туркиня) за золоті сережки-півмісяці у вухах. Ті сережки їй Мавра подарувала.
А ще побачила… Смерть! Страшно Маврі. Дійсно, якось зимової ночі хтось стукав до неї та старечий голос просив пустити у хату.
Мавра не впустила його, бо боялася грабіжника. Але потім довго цей голос звучав у її вухах та нагадував голос батька. А потім сталося те, що, певне, мало статися. Тетяна, заквітчана червоними маками, ішла до Маври та зустріла хлопця на вороному коні.
Це був Гриць. Поговорили вони – та немов блискавка поміж них промайнула. Спалахнуло щось. Не сказала Тетяна Грицеві, звідки вона та як її звуть.
Сказала тільки прізвисько: “Туркеня”. Гордий Гриць. Горда й Тетяна. Щось їх тягне одне до одного, а щось примушує сперечатися.
Стоїть дівчина у пам’яті перед очима Гриця: пишна, заквітчана, непокірна. Ні про що він більше думати не може. Зустрічаються парубок з дівчиною не на вечорницях, а на Чабаниці, немов та гора тільки для них двох створена. Але знала Тетяна, що Гриць подобається багатьом дівчатам.
Як свисне до котрої, так вона до нього й біжить. – До мене ти не будеш свистіти! – сказала Тетянка та нарешті розповіла Грицеві, що вона донька поважної Іванихи Дубихи. – Не прийду я більше до тебе! Після цієї гордовитої відповіді Гриць прийшов до Насті, що чекала на нього, догоджала йому та ні про що не питала. Ось уже прийшли осінні дні. Сумно Тетяні.
То вона втішається думкою, що Гриць її любить, то остерігає сама себе, що ліпше не любити, ніж бути покинутою. А Гриць покине її. Покине! Зі своїми думками прийшла вона до Маври. А Мавра зілля, назбиране влітку, сушить по закутках. І розповіла стара циганка дівчині про зілля від усілякого лиха, яке дає міцний сон, коли неспокійно на душі.
У неділю рано копати з водою у роті, у понеділок полоскати, у вівторок варити… “Гей-гей! Який сон лихо захопить!” Тобто і померти можна від того зілля. Розповіла Тетяна Маврі про те, якого красного хлопця вона покохала. Тільки від нього чекає старостів. Ні за кого іншого не піде, навіть мати не присилує.
А Мавра її вмовляє: “Стережися! Бо хто любить, той іноді й губить…” Не ходила Тетяна на гору до Гриця, отож узимку він приїхав у село та все про молоду Дубівну розпитав.
Прийшов доїхати, перемовився з Тетяною. Вона обіцяла йому, що прийде до лісу, як зазеленіє. Дівчина весни чесно чекала, а Гриць, сподіваючись на зустріч, з Насткою зустрічався, пестив її та голубив, бо таке вже у нього серце було підступне. Навесні зустрів Гриць старого цигана, розбалакалися.
Розповів Гриць старому, що є в нього дівчина кохана чорнява та інша дівчина білява. Обидві багаті. Білява догоджає. Чорнява горда, але ж зустрічається потайки з ним у лісі. На весілля з білявою батьки згодні – і Грицеві, і її.
А мати Туркені, може, ще й відмовить. Що робити? – Одну люби, та щиро, – порадив йому циган, – та стережися чорних брів, бо вони небезпечні! Запросив Гриць цигана зі скрипкою восени на весілля, хоч і не знав напевне” з ким буде паруватися.
Не знав вік, що розмовляє зі своїм рідним дідусем Андронаті, батьком Маври. Зустрічалася Тетяна з Грицем у лісі, запевняв він її у своєму щирому коханні. Боялася дівчина, що мати її осудить. Молилася Іваниха – і щодня, і в неділі та свята.
Хотіла восени доньку віддати заміж, а сама піти у монастир. Маврі зізналася Тетянка. Казала, що її Гриць найкрасивіший та найшляхетніший. Розповіла циганці й про те, що він не рідний син, а підкинена дитина, годованець. Слухала Мавра цю розповідь та згадувала свого синочка, немов щось їй підказувало, що Гриць – це її синочок, батьком якого був не циган Раду, а красивий пан – білолиций та чорноокий.
А Тетяна поверталася від Маври додому та щось краяло їй серце, усе вона боялася, що Гриць її зрадить. Хоч і обіцяв він їй посвататися. Казав, немов узимку буде вона вже у нього в хаті.
– Чому мені смутно? Господи, чому мені смутно? – стогнала вона. На Івана Купала здавна дівчата ворожили, походжали понад берегом або плавали у човнах” кидали вінки з голови у воду.
Багато у селі хто хотів би поворожити, але боялися, що русалки затягнуть їх у воду. А як захотілося Тетяні поворожити, то у цю місячну та зоряну ніч потяглися за нею дівчатка. Прийшла на блискучий берег річки й циганка Мавра. Довго Тетяна вагалася та нарешті кинула свій вінок у воду.
Закрутив той вінок вир. – Не посватає тебе восени той хлопець, не посватає… – казала Мавра. А про Настку дізнався Гриць, що пішла вона на прощу з родичами, а з ним навіть не попрощалася. І засумував він за лагідною дівчиною, що ніколи не знала гніву. Така вже добра – хоч до рани прикладай.
Як повернулася Настка з прощі, пішов Гриць до неї та сказав їй, що любить двох: її, Настку, та Туркеню. – Хіба в тебе дві душі? – спитала Настка, та рішуче запропонувала Грицеві одружитися з нею. Гриць вагався. Обидві йому любі. Настка наполягала, щоб він більше до Тетянки не ходив.
Старий циган Андронаті, Гриців дідусь, приблукався до села, де жив Гриць. Найкраще обдаровувала його милостинею синьоока Настя. Одного разу спитала Настя поради в цигана. Каже, немов якимось зіллям причарувала Гриця Туркеня. Зіллям, червоними квітами та чорними своїми бровами.
Попросила Настка діда піти та налякати Тетянку. Нехай Дубівну відверне. Мовляв, у Туркені краса та багатство.
Вона собі хлопців знайде і без Гриця. А Настку ж першу той красень обрав, до неї і старостів уже прислав. Справді, посватав Гриць Настю.
Але й Туркеню не забував, хоч з нею не зустрічався. Слово дав. Та ще й боявся Тетянчиної матері Іванихи Дубихи, бо вона “не жартує”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)