Прагнення осягнути історичне буття рідного народу було властиве українським художникам за всіх часів. Ще в часи Київської Русі виник такий самобутній жанр літератури як літопису, де минуле народу й держави розглядалася в органічній єдності із сучасністю. Особливістю давньоукраїнських літописів є їх висока художня вартість. Легендарні автори “Повести тимчасового років” і “Галицько-Волинського літопису” не тільки фіксували події, а й прагнули осягти внутрішню логіку історичного розвитку, намагалися в минулому знайти ключі для
Історичний матеріал вони підкоряли глибоко патріотичним ідеям єдності Російської землі й збереження власної держави. Саме ці ідеї служили для них визначальним критерієм для оцінки діяльності історичних діячів – князів, бояр, священиків, художників. Традиції історичної літератури не зникали на нашій землі ніколи. Їх успадкували письменники нових епох. У новій і новітній українській літературі немає жодного письменника, який би не торкався історичного минулого України. Через неможливість навіть коротко зупинитися на багатьох авторах, розгляну добуток на
Це роман нашого сучасника Павла Загребельного “Чудо” (“Диво”). Роман з’явився в 1968 р. Цей добуток початок новий тематично-проблемний напрямок у Творчості відомого прозаїка – художнє дослідження духовно-історичних джерел нашого народу, його сучасності. Дія в “Чуді” відбувається з 992 до 1037 року, а також в 1941-1942 і 1965-1966 роках. Роман – це оповідання про художній Твір нашого минулого – Софії Київської, про долю цієї величної пам’ятки і її місці в нашій духовній історії.
Властиво, образ Софії й поєднує в добутку події майже тисячоріччя. Композиція “Чуда” нагадує архітектуру собору: незвичайність планів, переходів, добудувань, але в химерній асиметрії схована доцільність і гармонія
Вишиковуючи своє “Чудо”, письменник використає композиційний прийом об’єднання різних часів. У цьому йому допомагають такі внесюжетние елементи, як епіграфи. Всі епіграфи й вступи в романі глибоко сполучаються зі змістом. До розділів про 11 сторіччя взяті вираження з літопису Нестора. У самій назві, наприклад, “Рік 1014.
Літо. Болгарське царство”, є лише літописна констатація. А в епіграфі – прояв гніву, скорботі й непримиренності людської совісті до візантійського тирана, прозваному Болгаробойцей за осліплення чотирнадцяти тисяч полонених: “Тільки не буде краю миру, коли камінь почне плавати, а хміль почне тонути”. Слово Нестора здається особливо доречним не тільки завдяки його тимчасовій близькості до подій, викладеним у романі, але й завдяки бажанню автора дотримуватися принципів правдивого відображення історії.
Адже ім’я Нестора для нас, українців 20 сторіччя, є також як і Софія Київська, багатозначним і глибоким символом, з яким зв’язана історична пам’ять народу, зв’язок поколінь і т. п. Надзвичайно виразним є епіграф до всього добутку. Роман починається віршем німецького художника Б. Брехта, у якому звучить мотив прославляння безіменних народних творців: “Хто звів семибрамние Фиви? У книгах коштують імена королів. А хіба королі били скелі й тягали камені?”. Що знав Павло Загребельний про творця Софії Київської?
Які документи залишили свідчення про цього талановитого художника? На жаль, Історія не зберегла імені майстра, а найважливіший документ на його користь – сам собор, його художнє обрамлення. Перед письменником стояло досить складне завдання: відтворити образ безіменного художника з його роботи.
Сивоок приходить до нас звідкись із недоторканих білих снігів, з неходжених пущ. Художня інтуїція підказала письменникові, що творець Софії Київської повинен був бути пущанином, дитячі враження якого стали джерелами його художнього світовідчування. І для спорудження собору такого досвіду мало. І романіст розвиває думку, що майбутній архітектор повинен був досконало опанувати законами мистецтва, які тоді могла дати йому візантійська культура. Понад тридцять років Сивоок ішов гірким шляхом пізнання істини й майстерності
Вони для нього нерозривні, і незадовго до загибелі він відкриє для себе саме головне: “Так що ж є мистецтво? Це могутній голос народу, що звучить із вуст обраних умільців. Я – сопілка у вустах мого народу, і тільки йому подвластни пісні, які пролунають, народившись у мені”. До цього відкриття художник ішов стихійно, але неухильно – його веліли доля й покликання. Спочатку він не знав, що в ньому після смерті діда оживе прекраснейший мир квітів.
Наступний щабель його духовного росту – захоплення красою церкви Богородиці. У язичеському Радогосте, захованому в глибини зеленого чудомира, його вразила літаюча кольорова каплиця, а її охоронниця відкрила душу фарб, які, начебто люди, залежно від випадку, бувають веселі, чисті, лагідні, довірливі, безневинні, сумні, крикливі, жалібні, холодні, теплі… От чому пізніше, у Константинополі, уже спробувавши в Радогосте й болгарському монастирі створювати з небуття новий мир, Сивоок шукав у фарбі людини.
Можливо, тому до нього на будівництво собору йшли босі, без шапок, бідні, обдерті, несміливі, він учив їх, працював разом з ними, жив з ними в нестатку й турботах…. Більша любов Сивоока до людей допомогла йому спорудити чудохрам. І коли доля поставила перед ним вибір: собор або улюблена? – він устав на захист жінки. Так підказала йому любов і честь – інакше він не міг би бути гідним того чуда, що створював своїми руками
Почавши з “Чуда”, Павло Загребельний створює цикл історичних романів про Київську Русь: “Первомост” (1972), “Смерть у Києві” (1973) і цикл своєрідних історико-біографічних романів: “Євпраксія” (1975), ” Роксолана ” (1980), “Я, Богдан” (1983), – вони принесли письменникові великий успіх, широку читацьку популярність. Робота Загребельного в жанрі історичного роману виявилася корисної й плідної, оскільки з виходом книг художника були “розхитані” міцні канони, зрушена тверда, спрощена “соціально-класова” регламентованість
(2 votes, average: 4.50 out of 5)