Світова література знає немало інтимної поезії найчистішої проби. Пригадаймо сонети Петрарки, лірику Пушкіна, неповторне “Зів’яле листя” І. Франка, поезію Сосюри. Павличку вдалося сказати оригінальне слово про животворні емоції кохання.
Тема кохання, болісного, жагучого, драматично гострого – одна з характерних для поета. Захоплення жіночою красою, палкий жаль за втраченим коханням, вибагливість в інтимних стосунках – такі почуття проймають цикл поезій “Пахощі хвої”. Ця тема пізніше продовжена у книзі “Гранослов”
Цей твір, полемічний за змістом, змушує нас замислитись над найпрекраснішим із людських почуттів, яким треба дорожити. Поезія Павличка не повторює вже відомого. У традиційну тему кохання поет вносить нові відтінки.
Вони зумовлені психологічною драмою, яку пережив ліричний герой у тій життєвій ситуації, де найдорожча для нього людина так неймовірно байдуже, наче бур’ян,
Немало тих шляхів пройдено від юної весни, в яку проводжала мати, до днів передосінніх… Пронесені крізь роки і відстані, як заповіт, як материнська пісня любові й зажури, два кольори вийшли зі згорточка старого полотна і стали глибоко поетичним образом. Вони – ніби символи самого життя, що водило поета по світах і кликало додому, переплітаючи сумні і радісні дороги, як узори на материнім гаптуванні.
Два кольори – дві тривоги, дві нитки душі, що з’єднують в одному візерунку пам’ять про батьків і турботу про дітей, про сучасне і майбутнє. Вони, як живі джерела, що передають від покоління до покоління скарби і багатство пам’яті свого роду, бо саме вони духовно єднають людину з рідною землею. “Вічна тема” Д. Павличка спонукає читачів до роздумів, підносить у помислах і ділах, робить благороднішими.
Вірш поета “Моя любове, ти – як Бог?” – яскравий приклад цього. Любов осяває душу людини. Любов не можна побачити й почути так само, як Бога, її дано лише відчувати.
Дмитро Павличко виспівав свою “вічну” тему ніби одним подихом, вклавши в неї радість, тиху печаль і тугу осяяного й збентеженого великим коханням серця.