1. Проблема особистості у романі. 2. Особливості часу створення. 3. Трагізм Печорина.
4. Авторське відношення до героя.
“Герой нашого часу”, милостиві государі мої, точно портрет, але не однієї людини: це портрет, складений з пороків усього нашого покоління, у повному їхньому розвитку. М. Ю. Лєрмонтов “Герой нашого часу” М. Ю. Лєрмонтова – це перший прозаїчний, соціально-психологічний і філософський роман у російській літературі. І центральне місце в ньому займає проблема особистості. У романі вирішується та ж злободенна проблема,
На це питання Лєрмонтов відповідає історією життя Печорина, парубка, що належить до покоління 30-х років XІX століття.
На відміну від Онєгіна О. С. Пушкіна, що, розчарувавшись у житті, поринає в дозвільне томливе середовище, Печорин постійно в гущавині подій. У тривожних умовах на Кавказі, викликаних війною з горцями, всебічно розкривається діяльна натура героя. Автор зводить Печорина з людьми різних національностей, професій,
Печорин багато в чому те саме що люди Кавказу.
Як і горці, він рішучий і хоробрий. Поставлена ним ціль досягається будь-якими засобами будь-що-будь. “Такий вуж була людина, бог його знає”, – говорить про нього Максим Максимич. Але мети Печорина крейди, часто безглузді й завжди егоїстичні.
Героя часто охоплює нудьга й повна байдужність до навколишнім. Байдужість до людей, розчарованість позначаються на його відношенні до них. Печорин говорить: “…я до дружби не здатний: із двох друзів завжди один раб іншого, хоча часто жоден з них у цьому собі не зізнається; рабом я бути не можу, а веліти в цьому випадку – праця стомлюючий, тому що треба разом із цим і обманювати… “.
У повісті “Максим Максимич” уперше відкривається трагедія Печорина.
Він і Максим Максимич – люди різних мирів. Жорстокість Печорина стосовно старого – зовнішній прояв його характеру, під яким криється гірка приреченість і самітність. Але звідки ця передчасна щиросердечна утома й, як наслідок, глибоке розчарування в житті?
Головні особливості того часу, коли створювався роман Лєрмонтова, дуже добре розкрив А. І. Герцен.
За його словами, ці роки “були жахливі… людьми опановувало глибокий розпач і загальна зневіра. Вище суспільство з підлою й низькою запопадливістю поспішало відректися від всіх людських почуттів, від всіх гуманних думок…”. Була перехідна епоха. Ідеали минулого були зруйновані, а ідеали нові ще не встигли сформуватися.
І в Печорине за принципом контрасту саме й відбито письменником те, “що простою мовою називається “хандрою” і “сумнівом””. Печорин нудьгує в суспільстві дрібних заздрісників і незначних інтриганів, позбавлених шляхетних прагнень і елементарної порядності. У його душі зріє відраза до людей, серед яких він змушений жити. Волелюбні ідеї, сприйняті Печориним у ранній юності від декабристів, зробили його непримиренним стосовно дійсності.
Але миколаївська реакція, що наступила після розгрому декабристів, не тільки позбавила його можливості діяти в дусі волелюбних ідей, але й поставила під сумнів ці ідеї.
А виродливе виховання й життя у світському суспільстві не дозволили йому піднятися до правильного розуміння життя. Печорин сам зізнається Максимові Максимичу, що його “душа зіпсована світлом”. Егоїзм Печорина – результат впливу світського суспільства, до якого він належить від народження.
На мою думку, Печорин – натура діяльна, глибока, обдарована. Його трагізм у яснім розумінні протиріч, що таяться, “між глубокостью натури й жалкостью дій”.
Відчуваючи власну непотрібність і марність свого життя, Печорин говорить: “Моя безбарвна молодість протекла в боротьбі із собою й світлом; кращі мої якості, боячись глузування, я ховав у глибині серця: вони там і вмерли… довідавшись добре світло й пружини життя… я зробився моральним калікою”. Його думки викликають співчуття й жаль: “Навіщо я жив? Для якої мети народився?…
А вірно вона існувала, і, вірно, було мені призначення високе, тому що я почуваю в душі моєї сили неосяжні… “”. В історії з Мері, як і в інших драматичних епізодах роману, Печорин виступає одночасно й жорстоким мучителем, і глибоко страждаючою людиною. Йому властиві живі пориви серця й справжня людяність. Авторське відношення до Печорину неоднозначно.
Лєрмонтов засуджує індивідуалізм Печорина, що не вважається з тим, як його поводження відіб’ється на людях, які зустрічаються на його шляху.
Але в той же час слова Лєрмонтова про Печорине (“це портрет, складений з пороків усього покоління, у повному їхньому розвитку”) не є остаточним осудом героя. Печорин виступає у романі як представник дворянської молоді, що вступила в життя після розгрому декабристів. І як багато однолітків, він витратив всі сили на те, щоб наситити свою гордість, задовольнити своє честолюбство, але щастя не знайшов. Кожний крок Печорина доводить, що повнота життя, воля самовиявлення неможливі без повноти життя, почуття, без щирої любові в самій людині до навколишнього його миру, до людей.
Межчеловеческая зв’язок переривається, якщо спілкування людини йде лише в одному напрямку: до тебе, але не від тебе.
А Печорину не призначено зрозуміти внутрішній голос людської природи й піти за ним туди, де він міг би знайти нарешті істину людського існування
(2 votes, average: 2.50 out of 5)