Здавна люди допитливі (а такі є завжди) прагнули знайти відповідь на це питання, зрозуміти й пояснити джерела своєї історії. Відповіді виходили, природно, різні, тому що Історія багатогранна: вона може бути історією соціально-економічних формацій або військовою історією, тобто описом походів і боїв; історією техніки або культури; історією літератури або релігії. Все це – різні дисципліни, що ставляться до історії. І тому одні – історики юридичної школи – вивчали людські закони й принципи державного устрою; інші – історики-марксисти
А чи можна представити людську історію як історію народів? Спробуємо виходити з того, що в межах Землі простір аж ніяк не однородно. І саме простір – це перший параметр, що характеризує історичні події.
Другий параметр – час. Кожна історична подія відбувається не тільки десь, але колись. Ті ж первісні люди цілком усвідомлювали не тільки “своє місце”, але й те, що в них є батьки й діди й будуть діти й онуки.
Але в історії є ще один, не менш важливий параметр. З географічної точки зору,
Саме в рамках етносів, що контактують один з одним, діється історія, тому що кожний історичний факт є надбання житії конкретного народу. Присутність у біосфері Землі цих певних целостностей – Етносів – становить третій параметр, що характеризує історичний процес.
Надалі, говорячи про Етнос, ми будемо мати на увазі колектив людей, що протиставляє себе всім іншим таким же колективам, виходячи не зі свідомого розрахунку, а з почуття комплиментарности – підсвідомого відчуття взаємної симпатії й спільності людей, що визначає протиставлення “ми – вони” і розподіл на “своїх” і “чужих”.
В історії етносів (народів), як і в історії видів, ми зіштовхуємося з тим, що час від часу на певних ділянках Землі йде абсолютне ламання, коли старі етноси зникають і з’являються нові. Етнічна історія складається з “початків” і “кінців”.
Але звідки ж і чому виникають ці нові спільності, раптом початківці відокремлювати себе від сусідів. Зрозуміло, що будь-який етнос має предка, навіть не одного, а декількох. Наприклад, для росіян предками минулого й древні русичи, і вихідці з Литви й Орди, і місцеві финно-угорские племена.
Однак установлення предка не вичерпує проблеми утворення нового етносу. Предки є завжди, а етноси утворяться досить рідко й у часі, і в просторі.
У минулому столітті, в епоху бурхливого розвитку теорії еволюції, як до, так і після Дарвіна, уважалося, що окремі раси й етноси утворяться внаслідок боротьби за існування. Сьогодні ця теорія мало кого влаштовує, тому що безліч фактів промовляє на користь іншої концепції – теорії мутагенезу. Відповідно до неї кожний новий вид виникає як наслідок мутації – раптової зміни генофонду живих істот, що наступає під дією зовнішніх умов у певнім місці й у певний час.
Отже, початок етногенезу ми також можемо гіпотетично зв’язати з механізмом мутації, у результаті якої виникає етнічний “поштовх”, ведучий потім до утворення нових етносів. Процес етногенезу пов’язаний із цілком певною генетичною ознакою. Тут ми вводимо в ужиток новий параметр етнічної історії – пасіонарність. Пасіонарність – це ознака, що виникає внаслідок мутації (пассионарного поштовху) і утворюючий усередині популяції деяка кількість людей, що володіють підвищеною тягою до дії.
Ми назвемо таких людей пассионариями.
Пассионарии прагнуть змінити навколишнє й здатне на це. Це вони організують далекі походи, з яких вертаються деякі. Це вони борються за скорення народів, що оточують їхній власний етнос, або, навпаки, борються проти загарбників. Для такої діяльності потрібна підвищена здатність до напруг, а будь-які зусилля живого організму пов’язані з витратами якогось виду енергії.
Такий вид енергії був відкритий і описаний нашим великим співвітчизником академіком В. И. Вернадським і названий їм біохімічною енергією живої речовини біосфери.
Механізм зв’язку між пасіонарністю й поводженням дуже простий. Звичайно в людей, як у живих організмів, енергії стільки, скільки необхідно для підтримки життя. Якщо ж організм людини здатний “увібрати” енергії з навколишнього середовища більше, ніж необхідно, то людина формує відносини з іншими людьми й зв’язку, які дозволяють застосувати цю енергію в кожному з обраних напрямків.
Можливо й створення нової релігійної системи або наукової теорії, і будівництво піраміди або Ейфелевої вежі й т. п. При цьому пассионарии виступають не тільки як безпосередні виконавці, але і як організатори. Вкладаючи свою надлишкову енергію в організацію й керування одноплемінниками на всіх рівнях соціальної ієрархії, вони, хоча й із працею, виробляють нові стереотипи поводження, нав’язують їх всім іншим і створюють у такий спосіб нову етнічну систему, новий етнос, видимий для історії.
Але рівень пасіонарності в етносі не залишається незмінним (див. малюнок). Етнос, виникши, проходить ряд закономірних фаз розвитку, які можна вподібнити різним вікам людини. Перша фаза – фаза пассионарного підйому етносу, викликана пассионарным поштовхом. Важливо помітити, що старі етноси, на базі яких виникає новий, з’єднуються як складна система. Із часом несхожих субэтнических груп створюється спаяна пассионарной енергією цілісність, що, розширюючись, підкоряє територіально близькі народи.
Так виникає етнос. Тривалість життя етносу, як правило, однакова й становить від моменту поштовху до повного руйнування близько 1500 років, за винятком тих випадків, коли агресія іноплемінників порушує нормальний хід етногенезу.
Найбільший підйом пасіонарності – акматическая фаза етногенезу – викликає прагнення людей не створювати цілісності, а, навпроти, “бути самими собою”: не підкорятися загальним установленням, уважатися лише із власною природою. Звичайно в історії ця фаза супроводжується таким внутрішнім суперництвом і різаниною, що хід етногенезу на час гальмується.
Поступово внаслідок різанини пассионарный заряд етносу скорочується, тому що люди фізично винищують один одного. Починаються громадянські війни, і таку фазу ми назвемо фазою надламу. Як правило, вона супроводжується величезним розсіюванням енергії, що кристалізується в пам’ятниках культури й мистецтва. Але зовнішній розквіт культури відповідає спаду пасіонарності, а не її підйому.
Кінчається ця фаза звичайно кровопролиттям; система викидає із себе зайву пасіонарність, і в суспільстві відновлюється видима рівновага.
Етнос починає жити “по інерції”, завдяки придбаним цінностям. Цю фазу ми назвемо інерційної. Знову йде взаємне підпорядкування людей один одному, відбувається утворення більших держав, створення й нагромадження матеріальних благ.
Поступово пасіонарність висихає. Коли енергії в системі стає мало, що веде положення в суспільстві займають субпассионарии – люди зі зниженою пассионарностыо. Вони прагнуть знищити не тільки неспокійних пассионариев, але й працьовитих гармонічних людей. Наступає фаза обскурации, при якій процеси розпаду в этносоциальной системі стають необоротними.
Скрізь панують люди мляві й егоїстичні, що керуються споживчою психологією. А після того як субпассионарии проїдять і проп’ють все коштовне, збережене від героїчних часів, наступає остання фаза етногенезу – меморіальна, коли етнос зберігає лише пам’ять про свою історичну традицію. Потім зникає й пам’ять: приходить час рівноваги із природою (гомеостазу), коли люди живуть у гармонії з рідним ландшафтом і воліють великим задумам обивательський спокій.
Пасіонарності людей у цій фазі вистачає лише на те, щоб підтримувати налагоджене предками господарство.
Новий цикл розвитку може бути викликаний лише черговим пассионарным поштовхом, при якому виникає нова пассионарная популяція. Але вона аж ніяк не реконструює старий етнос, а створить новий, даючи початок черговому витку етногенезу – процесу, завдяки якому Людство не зникає з особи Землі.
Цит. по: Гумилев Л. Н. Від Русі до Росії. Нариси етнічної історії. М., 1992.
С.10 -17.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)