Гризельда – героїня однієї з новел книги італійського письменника Джованні Боккаччо “Декамерон” (1350-1353), 10-а новела 10-го дня. Піддані вмовляють маркіза Салуццкого одружитися. Маркіз, оголосивши, що знайде собі наречену сам, одружується на дочці селянина – Г. Вона народжує йому двох дітей; маркіз змушує її думати, що він убив їх.
Потім він оголошує Г., що вона йому набридла і що він одружиться з іншою. Г. іде від нього в одній сорочці. Маркіз посилає за своєю дочкою й усім говорить, що це його наречена.
Нарешті він переконується, що
Боккаччо, мабуть, при створенні “Декамерона” багато в чому слідував композиційною схемою, заданої Данте в його “Божественної комедії”: пекло, чистилище, рай. (У Данте 100 пісень – у Боккаччо 100 новел.) Однак у Боккаччо ці категорії знаходять суто земне вираз через опозиції гріх – чеснота, дурість – розум, пристрасть – розум і т. п. Його Г. виступає у вигляді земного втілення жінки раю: вона доброчесна, розумна,
Г. також протиставлена герою 1-го дня – Чапеллетто – людині пекла, який шляхом брехливої сповіді змусив дурних ченців звести себе в ранг святого. Через образ Г. Боккаччо висловлює вищу можливість здійснення жіночої особистості в її земного життя – повне розчинення в особистості чоловіка.
Г. відноситься до числа найбільш відомих образів, створених Боккаччо. Довгий час героїня була приводом для численних суперечок про взаємини чоловіка і дружини: образ викликав безліч літературних інтерпретацій. Практично відразу після виходу “Декамерона” новелу про Г. Петрарка переклав на латину, що зробило її доступною практично для будь-якого освіченого європейця того часу. Мабуть, з латинського перекладу сюжет про Г. першого запозичив Д. Чосер для своїх “Кентерберійських оповідань” (розповідь студента). У 1472 р. німецький літератор Альбрехт фон Ейб включив сюжет про Г. (з підзаголовком: “Про те, як повинна вести себе дружина під час відсутності чоловіка”) у свою повчальну “Книжечку про шлюб”.
Героїня сприймається тут виключно в аспекті повчальною бюргерської літератури середніх століть і епохи Відродження. У 1593 р. англійський драматург Джон Філіп створює п’єсу-мораліте “Терпляча Гризельда”, в яку вводить алегоричні образи Розуму, Розпусти, Бідності, Обурення. У п’єсу також запроваджено “злодій”, який вселяє маркізу сумніви в доброчинності Г. Якщо Боккаччо беззастережно засуджує маркіза, то Філіп вважає його лише знаряддям провидіння і “радить” героїні все смиренно зносити.
У 1593 р. поет Томас Делоне створює поему “Балада про терплячою Г.” – маркіз закоханий “Шв. та просто намагається довести своїм підданим, що вони помилилися, сумніваючись в ній. Образу Г. Лопе де Вега присвятив свою комедію “Приклад для заміжніх жінок і випробування терпіння”. До кінця XVIII “Шв. ставлення до цього сюжету кардинально змінилося. Наприклад, Мірабо, у борговій в’язниці переводив “Декамерон”, взагалі ігнорував новелу про Г., назвавши її відразливою і абсурдною.
Новела про Г. стала першою з “Декамерона”, перекладеної на російську мову. Переклад здійснив в 1816-1817 рр.. К. М. Батюшков.
У літературі XIX і XX ст. образ Г. швидко втрачає свою привабливість. Все більшої гостроти починають набувати питання жіночої рівноправності та емансипації. Поняття “покірність чоловікові” отримує стійкий епітет “рабська”. І якщо ще пушкінська Тетяна (як і героїня “Заметілі”) могла сказати: “Але я іншому віддана і буду вік йому вірна”, то героїні типу Віри Павлівни, Катерини або Лариси Огудаловой, Анни Кареніної або Емми Боварі сміливо вступають в конфлікт зі своїми чоловіками, відстоюючи свободу і цілісність своєї особистості у відриві від особистості чоловіка.
У літературі XX “Шв. гострота конфлікту “чоловік – дружина” кілька притупляється, переходячи в проблему взаємних домовленостей і компромісів.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)